Ви напевно вигукнете прослухавши мою історію, – Та це ж відьма була. – Може і відьма, – відповім я вам, – тільки ми з цієї відьмою майже сорок років разом, двох дітей виховали, і мені, зізнаюся я вам, дуже подобається всі ці роки, знаходиться під її чаклунськими чарами

Україна

Ця дивовижна історія сталася зі мною багато-багато років тому, пізньої осені. Мені на той час тільки-но виповнилося вісімнадцять, і навесні мене повинні були забрати в армію. Рочків мені було вже пристойно, а ось дівчини у мене на той час ще не було. Вірніше були, та тільки траплялися всі, то капловухі, то косі, то з носом орлиним. Загалом не щастило мені з цією справою. А як же в армію мені йти не маючи дівчини? Кому листи писати? Та й почуття можна перевірити не поспішаючи. Два роки це вам не два дні. Ось і виходив я кожен день на полювання за своєю майбутньою нареченою, в наш березовий гай, що розташовувався від міста в ста метрах. А раптом пощастить.

Іду значить я не поспішаючи стежкою, листочки сухі копаю, та думи свої думаю. Дивлюся, а на зустріч… дівчина, неймовірної краси. Смоляне волосся за вітром розвівається. Губи червоні без макіяжу різного. А вже як глянула на мене своїми очима, так у мене аж серце зупинилося. Застив я, кроку ступити не можу. І раптом вітер піднявся, пил з листям закрутив-закружляв, та в очі мені, так в рот мій відкритий, від краси такої. А я очей від дівчини відірвати не можу. Очі плачуть від пилу, а закрити не можу. Листя сушене не встигаю спльовувати. У-у-у який вітер. У-у-у краса яка.

Взяв я себе в руки, а то що це за наречений такий, стоїть і соплі розпустив

– Привіт, Марино, – кажу

Відео дня:

Дівчина зупинилася.

– Привіт, – відповідає, – Тільки я не Марина.

– Не Марина? – роблю я здивоване обличчя, – Невже я помилився.

– А-а, – проспівала дівчина, – черговий залицяльник. Зрозуміло. Всього найкращого.

– Чекай, чекай, – поспішив я за нею слідом, – Може я і не вгадав твоє ім’я, але те, що ти моя майбутня дружина, це я точно знаю.

Дівчина зупинилася, і я знову потонув в її очах.

– Майбутня дружина кажеш, – посміхнулася красуня, – Наперед значить майбутнє наше знаєш?

– Ну не все звичайно, – збентежився я, – але те, що ти моя майбутня дружина, це я точно знаю.

– А хочеш я покажу тобі твоє майбутнє? – стала раптом серйозною дівчина.

– Це як? – не зрозумів я.

– Он лава, – показала вона поглядом, – Ходімо сядемо.

Ми присіли на лаву і вона поклала свою теплу долоню на мою руку. Усередині мене щось спочатку залоскотало, потім завирувало і світло згасло. Темно стало в очах. Руки і ноги стали ватяними. Через секунду я побачив світлу цятку, яка росла і ставала яскравіша. Ще через секунду яскраве світло повністю мене поглинуло, і я побачив себе в рваній, бурій від плям гімнастерці, лежачого на піску в оточенні безлічі таких, як я. А потім я почув голос дівчини.

– Через півроку нашого щастя тебе заберуть в армію, де тебе і не стане в одній з гарячих точок. Через два роки після цього я вийду заміж за чиновника, з яким ще через три роки ми поїдемо жити за кордон, де у нас буде двоє дітей. Тільки ти про це не дізнаєшся. Не буде тебе серед  нас. Але ти можеш все змінити, якщо підеш іншим шляхом. У тебе буде довге життя, але без мене.

Я став задихатися і дівчина прибрала свою долоню з моєї руки.

Я був у шоці. Як вона це робить? Адже на той час нам з дитинства вкладали в голову, що нічого такого просто не існує, в що не вірив і я.

– Ну що, передумав женишок? – піднялася з лави дівчина.

– Як тебе звати? – єдине що я встиг кинути їй у слід.

– Марина мене звати, – на секунду обернулася та.

– Значить я не помилився

З самого ранку наступного дня я вже сидів на лавці біля її під’їзду. Я все ж простежив де вона живе. Хвилин через десять вона вийшла і тихо присіла поруч, анітрохи мені не здивувавшись.

– Значить не передумав? – тихо запитала Марина

– Вже краще півроку бути щасливим поруч з тобою, і потім віддати Богу душу, ніж все життя прожити без тебе, – посміхнувся я.

Бачили б ви її погляд. Усередині мене цілий день горіла пожежа після такого погляду.

Ви напевно вигукнете прослухавши мою історію, – Та це ж відьма була. – Може і відьма, – відповім я вам, – тільки ми з цієї відьмою майже сорок років разом, двох дітей виховали, і мені, зізнаюся я вам, дуже подобається всі ці роки, знаходиться під її чаклунськими чарами. І як бачите я на даний момент живіший за всіх живих. Мабуть перевіряла вона мене.

Так, мало не забув. Років десять тому, ми з моєю Мариною якось прогулювалися в нашому гаю, і пройшлися по тому самому місцю, де зустрілися вперше.

– Добре я одного разу тут пополював, – посміхнувся я дружині.

– А чому ти думаєш, що мисливцем був ти? – приголомшила вона мене.

Автор: Сергій Буpаков.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Источник

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN