Василь знав, що його не стане, тому покликав до себе Івана й Уляну і сказав: «Дякую тобі, брате, що ти не став на заваді мені зустрічатися з коханою дівчиною в останні дні мого життя. У тебе ще все попереду. Коли я відійду, бери мою Уляночку за жінку. Але не носи жалоби аж рік, а женися відразу, бо вона носить мою дитинку…»

Завдяки випадково знайденій на горищі старій фотографії Галина дізналася про зворушливу історію кохання своєї бабусі Уляни.

Молодим ніколи не доходять руки до того, щоби всюди навести лад, то з дітьми клопотів багато й на роботу ходити треба. А як живеш у селі, то ще й господарство чимале потрібно обійти.

Тож найкращий вік – пенсійний, аби лишень здоров’я не підводило. Діти вже твердо стоять на ногах, а ти вільна – як птаха, ніхто до тебе діла не має.

За матеріалами – Уют.

Ось і Галина, вийшовши на заслужений відпочинок, вирішила ретельно прибрати вдома. Почала з горища. Ого, скільки там різного мотлоху назбиралося! Нині вона все зайве спалить, а потрібне – посортує і складе. Хоча, що там може бути потрібного?

Відкривши картонну коробку, яка першою впала у вічі, Галина побачила стару світлину, а на ній – вродливого хлопця. Якимось незбагненним теплом війнуло на жінку з цієї фотографії. Який красень! За свого дівування ніколи не зустрічала таких. Та й згодом не бачила.

На звороті фотографії був напис: «Дорогій Уляночці від коханого Василя». Хто б міг подарувати бабусі таке фото? На жаль, уже не дізнатися, бо ж бабуся Уляна давно відійшла у кращі світи. Але чому вона заховала цю світлину аж на горищі, коли всі інші – в альбомах у хаті? Можливо, від дідуся Івана, щоби не ревнував, що у його дружини був колись такий гарний хлопець.

Залишивши прибирання навіть не розпочавши його, Галина спустилася з горища і пішла зі знайденою світлиною до матері. Проте мама сказала, що вперше бачить її. Особливо не зацікавилася такою знахідкою, а Галині кортіло дізнатися, хто цей хлопець.

– У нашої бабусі міг бути в юності хлопець, нічого дивного у тому немає, – байдуже сказала мама. – То що, будемо тепер дослідження проводити?

– А може, він іще живий, – висловила припущення Галина. – Звичайно, він уже не такий красивий, як на фото. Може, сивий, згорблений, але живе десь зовсім поруч. Цікаво, що поєднувало їх із бабусею.

– Якщо ти така вперта, то піди до сусідки Насті, – порадила мама. – Вона трохи молодша від бабусі Уляни, але вони разом дівували. Та чи пригадає вона щось, бо вже, Богу дякувати, 96-й рік на світі живе.

І Галина пішла до баби Насті. Жінка, глянувши на стару світлину, відразу змінилася на обличчі, але, опанувавши себе, почала розповідати.

З’ясувалося, що Василь, котрий на світлині, – рідний брат дідуся Івана. Вони були двійнятами, мали багато спільного у характерах, спільні смаки, уподобання. Ось і закохалися в одну дівчину – Уляну.

– Твій дід Іван казав, що якби на місці Василя був хтось інший, то він розправився б із ним, а брата – шкода, – розповідала баба Настя. – Але Василь тяжко заслаб. Якби то теперішні часи, то йому, може, допомогли б, але тоді медицини для сільських людей не було. Василь знав, що його не стане, тому покликав до себе Івана й Уляну і сказав: «Дякую тобі, брате, що ти не став на заваді мені зустрічатися з коханою дівчиною в останні дні мого життя. У тебе ще все попереду. Коли я відійду, бери мою Уляночку за жінку. Але не носи жалоби аж рік, а женися відразу, бо вона носить мою дитинку…»

Іван послухав брата. Він дуже любив твою маму. Василь наказував йому, щоби беріг дитину і шанував Уляну. Тож Василь, Галю, твій рідний дідусь, а Іван – його брат.

Баба Настя сказала, що дід Василь похований у селі на старому цвинтарі, але де – треба шукати, бо там стояв дерев’яний хрест без напису. Вона вся була поросла барвінком.

«Ось чому з тієї світлини повіяло таким теплом, – думала Галина. – Це ж мій дідусь, у мені його дух». У бабусі Уляни з дідусем Іваном спільних дітей не було. Якщо вірити бабі Насті, він не міг їх мати, тому виховував братову дочку, як рідну.

Притиснувши фотографію до грудей, мов найцінніший скарб, Галина бігла до матері, щоби розповісти їй таємницю бабусі Уляни і, як з’ясувалося, дідуся Івана. Думала, що недарма люди з екстрасенсорними здібностями дізнаються по фото, чи жива людина, чи ні, якою вона була. Значить, фото – це не просто відбиток особи, за ним приховане все її життя. І Галина це відчула.

Її матері важко було повірити в почуте. Але вона раділа, що хоч на старості літ завдяки наполегливості своєї доньки довідалася правду про батьків.

Одного погідного літнього ранку Галина з матір’ю привезли на старий цвинтар бабу Настю. Опираючись на паличку, вона йшла показувати їм місце спочинку Василя. Незабаром на ній уже височів гранітний пам’ятник із фотографією і написом: «Дорогому батькові, дідусеві, прадідусеві». Він це заслужив.

Автор – Марія Пожарнюк.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Василь знав, що його не стане, тому покликав до себе Івана й Уляну і сказав: «Дякую тобі, брате, що ти не став на заваді мені зустрічатися з коханою дівчиною в останні дні мого життя. У тебе ще все попереду. Коли я відійду, бери мою Уляночку за жінку. Але не носи жалоби аж рік, а женися відразу, бо вона носить мою дитинку…»