Ваня запропонував: «Лесю, моя найдорожча, давай, поки у нас лише по одній дитині, краще зробимо хоч двох із нас щасливими, ніж усіх чотирьох нещасними». Леся, хоч і не любила свого Сергія, не погодилась залишити рідного батька своєї донечки

Батьки Вані та Лесі мешкали по сусідству, сім’ями дружили, тому і діти росли, мов брат і сестра.

Ваня був відповідальним за Лесю – стежив, щоб ніхто її не скривдив. І так з роками стосунки їх міцнішали. У 8 класі з’явилася якась нова хвиля почуттів, більша, ніж просто опікуна. Бувало, проведе Лесю до кіно і довго затримує її руку у своїй, а сказати щось важливе не наважується. Разом ходили по гриби в березовий гай, облюбували собі молоду берізоньку, де Ваня ножиком вирізав слова «Леся+Ваня=», а далі не зміг, щоб не було завчасно.

За матеріалами – Петрівська районна газета “Трудова Слава”.

Спостерігали, як підростала берізонька, слова розросталися і виразно було видно їх на відстані.

А після випускного 10-го класу Ваня і Леся відокремилися від своїх однокласників і зустрічати світанок пішли до своєї берізоньки. Там вони вперше рахували зорі, загадуючи, де чия, там був перший цілунок, це було їхнє перше кохання, де й заприсяглися в його вірності. Ось там Ваня впевнено взяв руку Лесі у свою, і разом дописали до слів «Леся+Ваня=кохання». Уже на світанку Ваня без вагань освідчився Лесі: «Лесю, ти бачиш, яке синє небо, такі ж в тебе сині очі, і я тебе щиро кохаю. Це святе слово «Кохання» я говорю лише тобі, раз і назавжди, запам’ятай його на все життя».

Свідками їхнього чистого і прозорого кохання був місяченько, який із-за хмари де-не-де виглядав, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав, та соловейко, що заливався аж до самого світанку, як в старовинному романсі.

Юність – пора мрій і надій. Після закінчення школи відкрилось безліч доріг, але яку з них вибрати своєю – важко вгадати. Ваня вступив до вищого учбового закладу у великому місті, а Леся – в педучилище в Олександрії. Палкі слова кохання майже щодня приносила поштарка. А вже на канікулах всі вечори були їхніми. Ваня був трудолюбивим юнаком, було – допоможе матері по господарству, і встигне збігати в поле за синіми волошками для Лесі. Зимою побачення були складнішими, але не скасовувалися. Ваня притисне, було, щільненько до свого серденька Лесю, пригорнувши в своє пальто так, що чути навіть, як в один ритм б’ються їх серця.

Та час рікою пливе, і через два роки Леся отримала диплом педагога, прибула за призначенням на місце роботи, де повністю поринула в працю. Все склалося більше ніж успішно. Лише раз за разом не встигала відповідати на Ваніні листи, яких накопичувалось купами.

День за днем проходили у турботах, і вона ловила себе на думках, що в їх стосунках повіяло якоюсь прохолодою. Звісно, яке б не було вірне кохання, відстань гасить його полум’я, і сталося те, що сталося, хоч було важко в це повірити.

В Лесю закохався місцевий хлопець, який щойно прийшов з армії і мешкав з матір’ю більш, ніж скромно. Через свою добру душу Леся не змогла йому відмовити, щоб не причинити ще більшого смутку.

Та згодом зрозуміла, яку непоправну помилку зробила в житті.

Ваню, як здібного студента, залишили працювати в деканаті при інституті. Скільки не писав, скільки не чекав – від Лесі листівок не було. Міські дівчата наполегливо, не гаючи часу, кліпали на Ваню. Одна з них не відступила, доки не досягла своєї мети. Без трепету в душі одружився, у них з’явився синочок, і вже втрьох вони поїхали у відпустку до Ваніних батьків.

Поки батьки знайомилися з невісткою, Ваня покотив візочок з сином знайомою вулицею. Назустріч, теж з візочком, йшла до болю в душі знайома постать жінки. А коли зрівнялися, мов застили обоє – це була в повному розквіті життя, молода, вродлива з синіми очима – його Леся. Подих перехопило, та першою отямилася Леся: «Ваню! Як давно ми не бачились», – і стрімко чмокнула. А Ваня тремтячим голосом ледве прошепотів: «Лесю, моя рідна, що ж ми наробили, невже ти щаслива?». Це раптове запитання було з гірким присмаком.

Вони, мов на крилах, звернувши з шляху, знайомою стежиною з візочками попрямували до своєї берізоньки, яка знала, що вони колись повернуться, тому зберегла ті болючі слова «Леся+Ваня=Кохання», під якими були свіжі написи «Люся+Коля=Кохання». Розмова була довгою, але без звинувачень одне одного, видно так по долі треба було пройти.

Незважаючи ні на яку долю, дали волю своїм почуттям, плакали і сміялись, поки аж малюки не захотіли їсти.

Знову Ваня запропонував: «Лесю, моя найдорожча, давай, поки у нас лише по одній дитині, краще зробимо хоч двох із нас щасливими, ніж усіх чотирьох нещасними». Леся, хоч і не любила свого Сергія, не погодилась залишити рідного батька своєї донечки. Так і закінчилось побачення – з тяжким каменем на душі, а щастя як не було, так і немає в обох. У Лесі ще появився синочок, у Вані – близнючки-дівчатка і змінити щось в житті було пізно. Та уламки минулого рвали серця на дрібні шматки, але життя не повернеш.

Повиростали діти, випурхнувши з гнізда, подарували онуків Лесі та Вані, які вже постаріли, та доля знов послала їм чергове випробування.

Леся поїхала до доньки в гості, а Ваня – до сестри, бо батьків уже не було. Йшла бабуся Леся з магазину, раптом хтось вхопив її сумку і каже: «Можна Вам допомогти?». Це був знову він, той самий Ваня, але вже Іван Григорович. Навіть похилий вік його не зігнув: струнка постать, ті самі карі очі, та сама посмішка – щира, мила і рідна. Правда, чоло вкрилось смугами зморщок, а ще природа не поскупилась і додала до чорної шевелюри білої фарби.

Забіг наперед, поставив сумки, обійняв і міцно поцілував, як було колись давним-давно та промовив: «Моя ти мила красуню, як же ми могли, ось так просто занапастити своє щастя? Адже це я міг би нести оцю сумку, а ти б тримала мене під руку – і ось так разом аж до останніх днів нашого життя». Прикро, що життя прожите… Шлюб Лесі і Сергія розпався давно, Сергій вже відійшов у засвіти.

А її сині очі згасли і вицвіли, тож живе і тішиться лише онуками.

Іван Григорович дуже часто телефонує Лесі, але радості ті дзвінки чомусь не приносять, навпаки – лише смуток.

Можливо, він мав рацію, пропонуючи стати двом щасливим, ніж чотирьом нещасним?

У вільну годину Леся своє минуле висвітлює у віршах.

Ось такі бувають людські долі, у кожного вона своя. Присвячую цю розповідь знайомій людині, імена персонажів, зі зрозумілих причин, змінені.

Автор – Раїса Філіпенко, пенсіонерка. смт. Петрове.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ваня запропонував: «Лесю, моя найдорожча, давай, поки у нас лише по одній дитині, краще зробимо хоч двох із нас щасливими, ніж усіх чотирьох нещасними». Леся, хоч і не любила свого Сергія, не погодилась залишити рідного батька своєї донечки