В той час, коли вигравали музики на їх весіллі, Надія народжувала. «У вас – дівчинка. Гляньте, яка мила», – сказала акушерка. Надія відвернулася.

Україна

Семен Степанович повертався з ринку, як угледів на тротуарі розгублену жінку з дівчинкою на руках. Збоку – важкий пакет і поламаний дитячий візочок, у якого відлетіло колесо. «Що, маленька, машина твоя поламалася? – підійшов до них Семен. – Бачу, самій вам не впоратися. Давайте допоможу».

Надія полегшено зітхнула. Додому їм не так уже й далеко – якихось два кілометри, але коли на руках дитина…

Ось і їх будинок. Квартира на другому поверсі. Семен запропонував полагодити візочок, пише газета “Наш День“.

Взявся за роботу. Мала Іннуся крутилася біля Семена, а потім несподівано назвала його дідусем. «Нема у нас дідуся, Інночко», – почервоніла Надія. Семен кинув поглядом по квартирі – справді, не видно, щоб тут проживав чоловік. «Знаєте, у мого онука Семенка також тільки одна бабуся, котра не з нами живе, – сказав після короткої мовчанки – Наші історії чимось схожі. Так?»

Семен Степанович розповів, що втратив дружину, коли йому не було ще й сорока. Залишила цей світ від невилiковної нeдуги. Після того як не стало дружини він постарів, поник. Сам виховував сина Павла і доньку Олену. Прав, варив, вчив з дітьми уроки. Про особисте життя не було часу думати. Діти вивчилися. Донька заміж вийшла, Семен не може натішитися онуком Семенком, небо йому прихилив би…

Він прикрутив колесо, підтягнув візок. Надія відкрила гаманець, щоб розрахуватися з ним. «Ліпше онуці щось купіть. А якщо візочок знову підводити буде – зателефонуйте», – Семен подав Надії візитку.

Інночка ще кілька днів запитувала, де подівся дідусь. Плакала: йдемо до нього. «Чому у мене нема дідуся, бабусю?», – спитала, дивлячись їй просто у вічі своїми оченятами-незабудками.

Не могла розповісти Надія малій дитині, що колись її зрадив коханий і одружився з сусідкою. В той час, коли вигравали музики на їх весіллі, Надія народжувала. «У вас – дівчинка. Гляньте, яка мила», – сказала акушерка. Надія відвернулася. Їй хотілося кричати з розпачу, бо вчувалися весільні музики, радісний гамір гостей, окличне «Гірко!» молодим…

У ці тяжкі дні їй дуже допомогла підтримка матері. «Чому життя так потрясло мене, мамо?», – питала Надія. Мати, поклавши їй на чоло свою долоню, сумно мовила: «Сильну і чисту душу не може потрясти ніхто і ніщо. Будь сильною, доню. І пам’ятай: життєві вітри колишуть тільки порожнім колосом. Не будь ним, бо тепер тобі є для кого жити».

Скільки ночей не доспали вони з матір’ю, коли хвoріла Настуня! На вихідні, зоставивши дитину на батька-iнвалiда, ходили разом у радгосп городину збирати, щоб їх сонечко мало усе, як інші діти. Настя на «відмінно» закінчила школу, потім – виш, вийшла заміж за гарного хлопця – сироту. Тепер вони за кордон поїхали на заробітки. Зупинити їх Надія не змогла. Молодим розкішного життя хочеться.

Інночку, онуку, з нею залишили. Знайомі іноді запитували, чому вона, така струнка і вродлива, так і не вийшла заміж. Гріх нарікати – траплялися їй женихи. Але, переживши зраду коханого, щось ніжне, трепетне ніби застигло у ній. Вона розчарувалася у чоловіках, не вірила їх красивим словам навіть тоді, коли відчувала, що кажуть правду.

Сьогодні у її домі був чужий чоловік. Увесь день він чомусь не йшов з її думок. Інтелігентний, поставний, з приємною хрипотою у голосі, він так легко відкрився їй…

Одного дня вона вийшла з онукою на прогулянку в парк. Жовто-багряне листя парашутиками опадало з дерев, шурхотіло під ногами. Надія складала букет із кленових листочків, а онука зривала зірочки-маргаритки.

«Бабусю, глянь – дідусь іде!», – радісно вигукнула Інночка. Побігла назустріч Семенові, який тримав за руку онука. Семен підняв малу вгору. Дівчинка весело сміялася: «Іще, іще, дідусю!».

Надія ніби прикипіла до золотого килимка – не могла зрушити з місця, спантеличено глянула на Семена. «Ви теж тут гуляєте?», – спитала.

Малий Семенко швидко подружився з Інночкою. Казав їй: «Па-па. До завтра!» І Надія зловила себе на думці, що й сама з нетерпінням чекає отого «завтра». З Семеном було якось легко та просто. Не треба було придумувати, на яку тему говорити. Слова лилися легко, як хвилі тихої річечки. Його манери, голос, великі сірі очі усе більше розтоплювали її захололе серце. Якийсь внутрішній голос підказував: ти – закохалася! Закохалася? Але хіба таке може бути, коли їй уже за п’ятдесят? Ні, ні, треба гнати з голови такі думки, припинити їхні зустрічі, бо вона збoжевoліє…

Надія злякалася своїх почуттів. Стала водити онуку на прогулянку в інший скверик. Це трішки далеченько від їх дому, але нинішня осінь радує гарною погодою. Тут багато сосен, ялин. Чисте повітря таке корисне для Інночки. Слава Богу, хворіти менше стала.

Очі не бачили Семена, а серце не могло заспокоїтися. Тягнулося до нього, жадало, хоч здаля побачити. Добре, що діти сказали віддати Інну в садочок. Мовляв, хай перед школою звикає до режиму, дітей. Тоді Надія зможе на фірму повернутися. Уже й з директором домовилася. Сподівалася, що за роботою швидше забуде про Семена. Інна, на диво, без проблем залишилася у садочку. Увечері щебетала, як весело тут, хто її друзі, чим їх годують.

Настала білосніжна зима. Інночку тепер возила в садочок на санчатах. «Бабусю, дивися, Семенка теж дідусь на санчатах везе!», – онука смикнула Надію за рукав. У неї підкосилися ноги…

«Ми також у садочок уже ходимо», – мовив Семен, привітавшись. Згодом покликав Надію з онукою снігову бабу ліпити. На атракціони разом малечу водили. Якось поступово стали ніби рідними. «Онуки у молодість нас повертають. Правда, Надійко?» – одного разу сказав Семен. Якось дивно глянув на неї. Надія, мов дівчисько, зашарілася…

Коли Інночці виповнилося п’ять років, Надія запросила Семена з онуком до себе в гості – так забажала онука. Звісно, вона не перечила. Спекла торт, святково накрила стіл. Інні дуже сподобалася лялька, яку вручив їй Семенко. Хлопчик допомагав їй дмухати на свічки, а вони не хотіли гаснути. Семен з Надією весело сміялися з їх кумедних надутих щічок. «Ми стали, як сім’я. Правда, Надю? Слухай, а давай поберемося! Що скажеш?» – запитання Семена збило її з пантелику. Вона аж затинатися стала: «Усе життя одна, а тепер, коли бабуся, заміж виходити?»

Семен промовчав. Але свою пропозицію невдовзі повторив знову. Тепер Надія збагнула – він справді говорить серйозно. Поділилася новиною з подругою Лідою. «І ти ще вагаєшся? Усе життя – одна і одна. Ти аж світишся щастям, Надійко. І зморшки твої десь поділися».

Семен вирішив першим сповістити дітям, що хоче одружитися. Гадав, вони радітимуть за нього. Усе таки молоді роки віддав їм, виростив, вивчив, кожен свій куток має. Але він помилився.

«Ти у дзеркало глянь – жених знайшовся! Господи, світ валиться – син іще нежонатий, а тато женитися хоче!» – єхидно зареготав Павло. Сльози побігли по обличчю Семена, над бровою нервово засіпалася жилка. «У любові немає віку. Тепер я це точно знаю. Колись і ви постарієте, діти мої».

Цілий місяць Семен не водив онука в садочок. Не знав, що має сказати Надії. Діти перестали розмовляти з ним. Навіть онука не підпускали: хіба він заслужив такого ставлення?

За вікном вечоріло. Не помітив і сам, як почав збиратися. Одягнув новий костюм, білу сорочку і пішов до Надії. «Ти?» – не повірила жінка своїм очам.

«Приймеш мене, Надійко?» – Семен усміхнувся якоюсь дитинною усмішкою і кімната вмить наповнилася світлом та теплом, що лягли на душу, на серце, на долю кожного з них…

Нині Надія і Семен вже п’ять років разом. Їхнє життя набуло нового змісту, що дає їм силу жити і любити.

Тепер вони знають напевно: любов – не сором, не осуд, а Божа благодать, яку треба вистраждати і заслужити. Вона однаково прекрасна і в двадцять, і в шістдесят, бо дає людині крила та підносить до небес.

«Ви – мої молоденькі», – звертається до них Настуня через соцмережі.

Надія і Семен вірять, що одного дня відчиняться двері, і Павло з Оленою теж зайдуть до них. З розумінням, радістю, любов’ю, і з сум’яттям на душі…

Марія Маліцька

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN