Уже на власному весіллі Миросин наречений Стефко так веселився, що забув про молоду дружину. Не зімкнула тоді Мирося очей усю ніч: усе щось думала, зважувала. А вже наступного дня вдосвіта прийшла до їхньої кімнати свекруха: – Вставай, невістко, господарку обходити. Так летіли роки. Уже двадцять літ у невістках Мирося. Одного дня Стефко сказав дружині йти з хати й привів у дім нову жінку

Життєві історії

Уже на власному весіллі Миросин наречений Стефко так веселився, що забув про молоду дружину. Не зімкнула тоді Мирося очей усю ніч: усе щось думала, зважувала. А вже наступного дня вдосвіта прийшла до їхньої кімнати свекруха: – Вставай, невістко, господарку обходити. Так летіли роки. Уже двадцять літ у невістках Мирося. Одного дня Стефко сказав дружині йти з хати й привів у дім нову жінку

Так склалося, що дуже рано Мирося вийшла заміж. «Ой дитино, ти, звичайно, не думай, що жену тебе з дому, але й чекати нема на щось ліпше… Це поки молода ти, зелена, про кохання щире та взаємне мрієш, про принца на білому коні, а в житті так нема, це все лише дівочі мрії. Клопоти, будні… Яке там кохання, які там почуття? Та й не такий, зрештою, вже нездалий той Стефко, чоловік, як чоловік. То й що, що старий трохи кавалер? Але ж хату яку має, на все село… Будеш хорошою господинею у своєму домі, а то вже велике, Миросю, то дуже велике, повір, я знаю що кажу, вік вже прожила…» — старанно переконувала тітка свою племінницю.

А Мирося у відповідь лише мовчала. А що ж вона казати мала? Можливо, й справді вона у свої шістнадцять ще не все розуміє в житті, ото й розмріялась про принца, про кохання взаємне. А ще знала, що тітка й справді їй хоче лише добра. Бо тітка у неї дуже добра. Скільки он родичів у Миросі: і маминих, і татових рідних, а після того, як батька не стало лиш тітка Ганна погодилась її до себе взяти жити, хоч і своїх дітей мала четверо… За матеріалами

Уже на власному весіллі Миросин наречений Стефко так повеселився. І то так, що забув про молоду дружину. Не зімкнула тоді Мирося очей усю ніч: усе щось думала, все добре зважувала. А вже наступного дня вдосвіта прийшла до їхньої кімнати свекруха: «Вставай, невістко, господарку обходити…»

Так минали роки… Хоча й прожила Мирося вже трохи в невістках, ніяк не могла звикнути до свого чоловіка і до його батьків. Вони завжди замкнені, насуплені, відлюдькуваті, постійно усім незадоволені, як би вона не старалася господарювати у домі. Ні до себе нікого не кличуть, ні самі нікуди не ходять. Спочатку це дуже засмучувало Миросю. Бо хотіла своїх родичів у гості запросити бодай раз чи два на рік: на свято якесь, на Різдво чи на Великдень. Та й до них пішла б з радістю, бо сумувала за ними… «Чого? І чого то по хатах вештатися, скажи? — постійно заперечувала на прохання невістки свекруха. — Тепер ми — твоя сім’я… Прийняли тебе як рідну. Не подивилися, що ти сирота. У свій дім тебе без розмов зайвих впустили — ото й живи і порядків нам своїх тут не встановлюй… Чого тобі, скажи, тут бракує, живеш, як у Бога за пазухою?»

Не раз, зустрівши у крамниці тітку Ганну, Мирося виправдовувалася, що часу не має в гості ходити й до себе її кликати, бо роботи і клопотів вдома має багато. Але тітка й сама все гарно розуміла: «А я знаю, дитино, чи добре я тебе тоді нарадила на то заміжжя, чи помилку велику вчинила…» — казала завжди якось винувато.

Час швидко минав. Нічого доброго так і не було в Миросиному житті: і господинею в домі вона зовсім не стала, і чоловікові рідні, і сам чоловік як були їй чужими для неї людьми, так і залишилися. Не раз, бувало, як гляне Мирося на свого Стефка, то аж плакати хочеться. За десять літ спільної мови з ним так і не знайшла. Бувало, за весь день і словом не перекинуться, а що вже казати й про добру розмову чи підтримку. Та хіба ж то нормальне життя, що то за сім’я така?

Єдина відрада є в Миросі, що раз на тиждень, у неділю, вона вдягає найкращий одяг та йде до церкви. Там і людей побачить, і бодай словом із кимось перемовиться, хоч якась радість в житті…

Хотіла б вона й на роботу якусь вже піти. Освіти, правда, не має, хоч і добре в школі вчилася. Богу дякувати, що тітка Ганна куточок у своєму домі знайшла для неї, а про науку довелося забути їй тоді назавжди. Та Мирося пішла б на роботу будь-куди: чи прибиральницею, чи посудомийницею… «І що то таке тобі в голову прийшло? На роботу вона, бач, захотіла, — заклала сердито руки в боки насуплена свекруха. — Знаю я, що на тих роботах: гулянки, походеньки всякі… Та й, зрештою, тобі що, вдома роботи бракує, он господарства стільки маємо? От підеш ти на роботу, а господарку хто обходити буде? А городи обробляти? Ми вже люди немолоді…» «А нащо нам стільки тої господарки і тих городів, мамо? — пробувала заперечити Мирося. — Тримали б тільки для себе, а то робиш зранку до ночі і світа білого не видно за тією роботою…» «Ти тут своїх порядків не встановлюй, — перебила відразу її свекруха. — Прийшла з нічим, ото й живи і дякуй Богу за те, що маєш! Бо не кожній так пощастило в житті, як тобі…»

А роки то летять… Уже двадцять літ у невістках Мирося, а навіть розповісти про своє життя немає що, адже хорошого вона за життя нічого не побачила. Не дав їм Бог зі Стефком і діточок. Уже й свекор зі свекрухою покинули цей світ. Двоє тепер лише господарюють із чоловіком. Точніше, і за господаря, і за господиню в домі Стефко. «Твого тут ніц нема», — лиш знає постійно говорити дружині.

За того «щасливого» заміжжя Мирося змарніла, постаріла, ходить темна як тінь: не тішить ранок, не тішить і вечір. Але живе… Живе, як кажуть, за інерцією.

Знала вона та й усі в селі знали, що Стефко любив сивеньку, але щоб гуляв… Та ні, який там з нього гуляка: за все життя слова від нього теплого Мирося не почула, не те щоб похвалив коли дружину. А це якось у неділю в церкві тітка, обійнявши її, якось стривожено запитала Миросю: «Ну, як ти там живеш, дитино? То правду люди кажуть про твого благовірного?» Тоді й уперше почула вона про чоловікові походеньки, про що вже давно чужі люди знали. І вірила, і не вірила в ті балачки… А вже за два тижні Стефко… сказав Миросі йти з хати й привів у дім нову жінку.

Усі знали, що єднає Стефка з нею лише звичка до сивої. А нову обраницю з ним іще й вигода: вона Миросина ровесниця, має вже аж трьох дітей від різних чоловіків. Із дітьми жила у старенькій хатині ще своєї прабабці. А тут такий «кавалер» завидний, який господарство має величезне: і своїх дітей не має, і в літах уже — довго не судиться бути йому. А дружина? А дружина, як кажуть, не стінка — посунеться.

Спершу для Миросі це було справжнім лихом: опинилася ж на вулиці, просто неба. Куди ж їй іти? Але вихід підказала сама доля. Бо вже зовсім незадовго зателефонувала донька тітки Ганни, яка вже тривалий час працює в Іспанії, і запросила Миросю до себе.

Не на радощах поїхала жінка тоді на чужину — швидше, від безвиході якоїсь. І там, як кажуть, мед не лизала, а важко працювала. Але вже за кілька років заробила на двокімнатну квартиру в місті й повернулася додому.

Відтоді минуло сім років. Мирося працює в хорошому магазині одягу продавцем, має багато друзів. Запрошує рідних до себе в гості, адже має тепер свій власний куточок. Розквітла, помолодшала. Роками не така й молода, але завжди охайна, доглянута. Може, й трапиться їй у житті ще якийсь добрий чоловік, який покохає цю добру жінку, якій вдалося в житті побачити чимало. Та Мирося про це тепер не думає. Шкодує лише за марно втраченими молодими роками. Хоча водночас і дякує Богу, вигнав її тоді Стефко. Бо піти від нього сама не наважилася б і таки змарнувала б усе своє життя, а так ще доля їй, можливо, усміхнеться…

Руслана ЦИЦЮРА.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Уже на власному весіллі Миросин наречений Стефко так веселився, що забув про молоду дружину. Не зімкнула тоді Мирося очей усю ніч: усе щось думала, зважувала. А вже наступного дня вдосвіта прийшла до їхньої кімнати свекруха: – Вставай, невістко, господарку обходити. Так летіли роки. Уже двадцять літ у невістках Мирося. Одного дня Стефко сказав дружині йти з хати й привів у дім нову жінку