Радянський Союз залишив по собі не лише спогади про дефіцит, черги і боротьбу з інакодумством, а й цілий пласт побутових звичок. Багато з них сьогодні здаються дивними, а подекуди навіть моторошними, передають Патріоти України.
Але для людей, які жили в СРСР, вони були абсолютно нормальними, частиною щоденного життя. OBOZ.UA розповідає, які дивні традиції існували в СРСР.
Хліб – усьому голова
Ця фраза у післявоєнні роки звучала майже як закон. Хліб часто був єдиною доступною їжею, і навіть коли ситуація з продуктами покращилася, звичка їсти все з хлібом не зникла.
Супи, каші, макарони, навіть пельмені – все це обов’язково “заїдали” шматком білого чи чорного. У їдальнях хліб видавали безкоштовно – як символ того, що країна подолала голодні часи.
Сервізи “для гостей”
У кожній сім’ї був так званий “парадний” посуд – “хрусталь” чи фарфор, що зберігався у серванті й діставався лише у великі свята. Використовувати його щодня вважалося марнотратством: красивий сервіз берегли для “важливих гостей”. В умовах дефіциту такий посуд був справжньою розкішшю й ознакою добробуту, тож його оберігали роками.
Одяг “на виріст”
Брак якісних речей змушував батьків купувати одяг на кілька розмірів більший. Діти доношували речі старших братів і сестер, а ті, що залишалися в гарному стані, передавали сусідам або знайомим. Викинути цінну річ було неприпустимою розкішшю. “Пальто на виріст” чи “чоботи на кілька сезонів” пам’ятають мільйони людей, які виросли в радянські часи.
Весільні букети біля пам’ятників
Окремий і дуже характерний звичай – покладання квітів до меморіалів у день весілля. Молодята разом із гостями обов’язково їхали до пам’ятників загиблим у війні, щоб вшанувати пам’ять тих, хто подарував їм мирне життя. Для сучасних пар така традиція може здатися дивною, але в СРСР вона була майже обов’язковим ритуалом.
Товариський суд
Ще одна специфічна практика – публічне “розбирання” проступків на зборах трудового колективу або в будинковому комітеті. Людину, яка порушила “соціалістичну мораль”, могли прилюдно осудити, вимагати вибачень або навіть ініціювати її звільнення. Це був інструмент контролю, який підтримував дисципліну, але водночас створював атмосферу страху й приниження.
Похоронні фотографії
У багатьох сім’ях зберігали світлини померлих родичів у труні. Ця традиція тягнулася ще з XIX століття, коли фотоапарати були рідкістю й останнім шансом увічнити людину було саме після смерті. У радянські часи цей звичай зберігався, і для більшості він не був чимось дивним.
Траурні процесії в СРСР були особливо урочистими. Попереду йшов духовий оркестр, що грав похоронний марш, дорогу застеляли ялиновими гілками, а труну несли відкритою. Для дітей це часто було страшним видовищем, але для старших – звичайною частиною життя.
