Тарас ніби закам’янів. Витер Христі сльози, погладив по голові. Пообіцяв жити заради доньки і забути Ларису. «Дивися, а то з небес тебе дістану!» – сумно усміхнулася Христя.

Україна

Не раз Христя чула, що в критичні миті, коли людина вже прощається з білим світом, перед очима вмить пропливає все її життя.

Тепер, коли важка недуга зламала її і вона збагнула, що життя закінчується, мов кадри з кінофільму прокручувалося в голові її сумне минуле, пише газета”Наш День“.

З Тарасом вони познайомилися ще в інтернаті. Хлопчик тінню ходив за кароокою симпатичною Христинкою, ділився з нею солодощами, які на вихідні привозила йому бабуся. Тарасових батьків – заядлих пиякiв – позбавили батьківських прав.

Згодом Христинка довідалася, що мати відмовилася від неї ще в пологовому будинку, але вона, як і інші діти, все ж щодня виглядала маму.

Відео дня:

Після інтернату привів Тарас Христю до бабусиної хати. «Ви що, одружитися надумали?» – аж у долоні сплеснула бабуся Віра. Вона ж не може ні весілля їм справити, ні приданим обдарувати…

Тарас із Христиною весело розсміялися: яке весілля? Коли радість і так піснею дзвенить у серці, а ніжне кохання зробило їх найщасливішими у світі. Тарас вивчився на електрика, завів пасіку. Бабуся Віра з любов’ю навчила Христю усього, що повинна уміти жінка.

З появою маленької Улянки щастю пані Віри не було меж. Дівчинка, як дві краплі води, була схожа на неї. Така ж чорнява, кучерявенька, з пухкими устами. Тарас у всьому допомагав Христі. У своїх щирих молитвах вона дякувала Господу за те, що послав їй надійного і доброго чоловіка. Завжди нагодований, чистенький Тарас виглядав, як парубок. Й не скажеш, що в нього уже підростає дочка…

Улянка виростала спритною жвавою дівчинкою. Була охочою до науки. Дуже гарно співала. Її солов’їне сопрано зачаровувало, звеселяло серце. Дівчинку вирішили віддати у музичну школу. Щоправда, до райцентру більше десятка кілометрів, але Тарас погодився возити Улянку сам.

Проте Уляна чомусь неохоче збиралася «на музику». Мовляв, співається їй так легко, а грати на фортепіано якась мука для неї – пальці не слухаються, заплітаються, наче поламані. Христя втішала доньку – це лишень спочатку так і вона ще стане професійним музикантом. Тарас теж розраджував Улю. Христя й подумати тоді не могла, що Тарас закрутить роман з Ларисою Петрівною, учителькою їх доньки. Таємницю їй розкрила сусідка Олеся, рідна сестра якої теж працювала у музичній школі. Христя не могла повірити. Її Тарас не такий!

Це якийсь злий жарт, наклеп, аби посварити їх з чоловіком. Хоча… Кілька разів уже Тарас, посадивши Улянку в автобус, залишався у місті «по роботі». Повертався пізно якийсь урочистий, святковий. Тільки тепер Христя згадала про це.

Одного разу, коли справи «по роботі» затягнулися до ранку, Христя спалахнула: «Це Лариса? Скажи, ти у неї ночував?»

Тарас почервонів, став заїкатися, віднікуватися. «Чому очі ховаєш? Отже, правда! Як ти міг, Тарасе?» – зайшлася Христя плачем. А вона його шанувала! І на господарці, і на городі сама, щоб не перевтомлювався чоловік. А він…

Зі своєю бідою, розчавлена, знищена, пішла Христя до сусідки: «Права ти була, Олесю. Мабуть, розлучуся з Тарасом». Олеся стала спам’ятовувати Христю. Куди ж їй, сироті, йти? Доньку в люди вивести треба. Хіба одна зможе дати раду? Мусить навчитися не помічати зради чоловіка. Мовляв, багато жінок так живуть…

Нестерпно важко було Христі змиритися з таким життям, але вона послухала Олесю. Не дорікала, не сварила Тараса, коли не ночував удома. О, як хотілося їй загасити у серці вогонь кохання, але – не могла. Попри всі образи, любила свого чоловіка безмежно. «Боже милостивий, розжени грозову хмару, яка насунулася на небокрай нашого життя. Випрями нерівну дорогу, по якій ступає мій Тарас», – просила Господа.

Якось, сапаючи город, пошкодила ногу. Сільська фельдшерка обробила їй рaну, однак нога сильно опухла, і вона порадила Христі звернутися до лікаря. Христя була категоричною. Сама промивала, робила компреси. На якийсь час ніби легше було, та згодом рaнa знову почорніла. Піднялася висока температура і Христю відвезли в лікарню. Три тижні лікування полегшення не дали. Жар не спадав. «Їй не довго лишилося, на жаль», – почула Уляна погані новини від лікаря. – Гадаю, ліпше буде, якщо заберете її додому».

Сум оповив її оселю. Уляна крадькома витирала сльози. Не могла повірити, що її мама, така добра, сердечна, людяна, розуміюча, згасає на очах. Одного грудневого вечора Христя уже не могла звестися з ліжка. На її худенькому, виснаженому обличчі проступали одні вилиці і прозорі, мов криниці, очі. Втомленим голосом покликала до себе рідних.

«Дякую щиро вам, мамо, що прийняли мене у свій дім, що була вам донькою», – найперше звернулася до старенької Віри, що захлиналаcя від сліз.

«А ти, Уляночко, пам’ятай – життя не суцільні веселощі і насолоди. Життя – це єдиний виш, до якого не треба здавати вступні іспити, а тільки випускні. Тож будь правдивою, доню, у думках, у словах, у вчинках».

З Тарасом Христя побажала поговорити наодинці. Повільно, пересипаючи слова тривалими паузами, сказала, що розуміє, що він – молодий і один не буде. Тільки з Ларисою хай не сходиться, бо вона не може простити їй, як одного разу, коли просила її залишити Тараса у спокої, та єхидно зареготала: «Ти в дзеркалі себе бачила? Хіба така ти йому потрібна?». І вигнала геть.

Тарас ніби закам’янів. Витер Христі сльози, погладив по голові. Пообіцяв жити заради доньки і забути Ларису.

«Дивися, а то з небес тебе дістану!» – сумно усміхнулася Христя.

Ще й року не минуло, як пішла у засвіти Христя, а Тарас уже перебрався в місто до Лариси. «Видно, причарувала його та жінка», – змирилася Віра. Як могла заспокоювала Уляну: його життя – його проблеми. Якось виживемо. Пенсію вчасно приносять, птицю, городину маємо, тож якось протягнемо.

Тарас жодного разу не з’явився. Мов у воду канув. Уляна вступила на заочний до вишу. Дякувала Богу, що дає силу старенькій бабусі – єдиній рідній для неї людині, яка розміняла дев’ятий десяток. Скоро познайомить її зі своїм нареченим. Коханим Степанком, що живе край села.

Якось Уляна допізна засиділася за конспектами, коли почула сильний стукіт у двері. У дворі голосно скавулів собака. «Хто б це був в такий час?» – спохопилася Уляна. У шибці побачила постать сусідки Олесі.

«Погану новину маю для вас. Телефонувала Лариса. Просила передати… Словом, батька твого, Улю, більше нема…»

Тараса не стало раптово, не хворіючи. Рівно через п’ять років після того як пішла у засвіти дружина. Того ж місяця і того ж числа.

Рвала волосся на собі старенька Віра. Ніби десяток літ додалось Уляні. Колись вона підслухала розмову матері з батьком і тепер була упевнена – на небесах також ревнують. А ще – обіцянку, що даєш людині що відходить у вічність, гріх порушувати і забувати. Разом із нею йде у засвіти надія.

І це – святе…

Марія Маліцька

Источник

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN