Якщо спроби призначити нового лідера викличуть розкол у чеченській еліті, це, швидше за все, стане не просто політичною, а озброєною суперечкою.
Якщо останні повідомлення, що голова Чечні Рамзан Кадиров смертельно хворий, вірні, то врегулювання громадянської війни та заколоту, нав’язане Путіним після другої чеченської війни (1999-2009 рр.), коли він підтримав силовика, щоб зберегти насильницький світ, а не шукати фундаментального рішення проблем невдоволення в регіоні знаходиться під загрозою.
Смерть Кадирова може привести Путіна до нової війни. Про це пише оглядач Марк Галеотті для The Sunday Times.
Складне становище Кадирова свідчить про ширший стрес, який зазнає політична система Путіна, і про наслідки рішень, ухвалених ним у 2000-х роках.
У 2019 році у Кадирова, очевидно, був діагностований панкреонекроз. Минулого року його здоров’я серйозно погіршилося, і голова Чечні періодично перебував у лікарні у стані медикаментозної коми. Під час рідкісних публічних виступів він невиразно вимовляв слова, у нього опухали обличчя та живіт.
Чечня довгий час була скалкою в боці Москви, яку вдалося утихомирити лише завдяки поєднанню найжорстокіших репресій та постійного підкупу нової чеченської еліти. Враховуючи інші актуальні кризи, Путін намагатиметься організувати плавну наступність. Кадиров, який змінив свого батька, сподівався створити династію, піднявши старшого сина Ахмата. Однак йому лише 18 років. І хоча це не завадило батькові призначити Ахмата міністром у справах молоді Чечні, згідно із законом, голові Чеченської Республіки має бути не менше 30 років.
Натомість, схоже, лідирує командувач чеченськими найманими загонами “Ахмат” в Україні генерал-майор Апті Алаудінов. Москва розглядає його як людину, з якою можна вести справи. Однак є й інші, ближчі до голови Чечні люди, які можуть вважати, що у них більше прав. Наприклад, двоюрідний брат Кадирова Адам Делімханов з 2007 року є представником Чечні у Держдумі та має власні збройні загони.
Ось чому ймовірна смерть Кадирова така важлива. Стабільність у Чечні була куплена після війни як за рахунок величезних федеральних субсидій — щоб підкупити Кадирова та решту чеченської еліти — так і за рахунок балансу терору між збройними таборами, що змагаються у вірності Кадирову, але не довіряють один одному.
Якщо спроби призначити нового лідера викличуть розкол у чеченській еліті, це, швидше за все, стане не просто політичною, а озброєною суперечкою. За словами одного російського політичного коментатора, “там надто багато людей зі зброєю та образами, щоб можна було припустити, що ситуація не стане кривавою”.
Якщо це станеться, то стане жахливою дилемою для Путіна, і в самий невідповідний момент.
Умиротворення Чечні та запобігання поширенню нестабільності на решту неспокійного Північного Кавказу майже напевно вимагатиме значного розгортання російських військ. Насамперед Путін може звернутися до воєнізованої Національної гвардії, яка є численною і добре озброєною, але, якщо вірити минулому досвіду, цього буде недостатньо.
У цьому випадку Путіну доведеться обирати між двома однаково складними варіантами: відвернути війська на захист Чечні ціною втрати імпульсу в Україні або залишити підрозділи в Україні, ризикуючи втратити Чечню та дестабілізувати ситуацію на Північному Кавказі.
Заради справедливості слід зазначити, що багато росіян були б раді “втраті” Чечні.Але сам Путін, думаючи про власну політичну та історичну спадщину, навряд чи буде радий відмовитися від території, на завоювання якої у Росії пішло більше двох століть.
Чечню важко назвати типовим регіоном Російської Федерації, але, у багатьох відношеннях це лише перша і найдраматичніша з цілого ряду проблем, що назрівають, породжених рішеннями, прийнятими Путіним набагато раніше, під час становлення його держави.
У 2000-ті роки він припускав, що він завжди матиме достатньо ресурсів, щоб винагородити слухняних місцевих лідерів і губернаторів, а також достатньо сил, щоб покарати проблемних.
Якими б не були спроби Путіна створити певний культ особистості та історичну легітимність, його система, по суті, ґрунтується на оренді лояльності еліт шляхом надання їм можливостей для збагачення за рахунок корупції та розтрат.
Однак зараз часи важчі, тому доводиться приймати жорсткі рішення — одних лідерів і регіони, як і раніше, добре годують, інших фактично посадили на суху пайку.
