Сам винен, думати треба було головою, а не на материні вмовляння піддаватися. Дорослий адже, скоро 19. Так ні, підписав відмову від батьківської спадщини на її користь. Їж тепер її обіцянки ложкою. Та й ночуй по підвалах

Ключ під килимком

Колян бомжував вже другий місяць. І документи були всі, і навіть прописка. А ось житла, житла то і не було, сталося так по його необережності. Сам винен, думати треба було головою, а не на материні вмовляння піддаватися. Дорослий адже, скоро 19. Так ні, підписав відмову від батьківської спадщини на її користь. Їж тепер її обіцянки ложкою. Та й ночуй по підвалах. На роботу його, брудного і обдертого не особливо прагнули найняти. Спробував він помитися в туалеті великого магазину, прийшов охоронець і виштовхав. В армію хотів податися, так не пройшов по здоров’ю. Лікар кректав, сопів, брови зводив, і написав – не придатний. І Колян махнув рукою, на вулиці теж люди живуть.

З осені, разом з парочкою таких же бідолах, він відправився в приміські садівництва.

– Чуєш, Колян, поки немає холодів, подекуди, в закинутих будівлях навіть гарно, дах над головою, поїсти знайдеться, розжитися, по дріб’язок, можна, і поліцаїв нема.

– Точно, Христофоричу?

– Зуб даю.

Він звернув на якусь стежку, а друган вирушили далі, не хотіли ділити з ним випивку. Будинків було, ну може 17, все заросло. Він зайшов глибше, здається друга лінія, і обрав будиночок. Ладний, дах із ґонти, труба цегляна, все скло ціле, іван чай в його ріст.

Ганок був обшитий, двері придавлені ​​поліном. Він відкинув поліно і зайшов на веранду. На колоді пришпилити записку: “Ключ під килимком”. Колян зайшов в будинок.

У кімнаті старі меблі, стара білизна і ковдра, пара давніх каструль, банку з ячкою, консерви, сіль, чай, цукор, сірники, і знову записка: “Йдучи, закрийте двері на ключ, суньте ключ під килимок. Двері веранди придавіть поліном, інакше намочить. Дрова в дровнику. Грубку топіть обережно, в’юшку рано не закривайте, бо можна вчадіти. Якщо трава не скошена, значить хворіє моя дружина Глафіра. Помоліться за неї”.

Колян відкрив консерви, скип’ятив чайник, і зварив кашу з м’ясом. Наївся, переночував. Потинявшись по ділянці. Ні горобина, ні яблука не зібрані.

Він понишпорив по дому, знайшов пакети і почав збирати урожай. Зібрав, запхав в рюкзак, і ліг на ночівлю. Прокинувся пізно, в середині дня, сам на себе розлютився, і на весь білий світ теж. Ось хтось живе, і будиночок ладний має, і дружину, видно, любить. А його, Коляна, ніхто не любить, не потрібен він нікому.

Нелюбов закипала, немов вода на великому пальнику, до матері і вітчима, що позбавили його житла, до невідомого дивака. Бач, який прекраснодушний. Омана це все. Немає добрих людей. Вивелися. Колян забрав рюкзак, покинув відкритими двері, і схопив велику палицю. Він товк вікна на веранді маленького будиночка, поки не втомився, а злість все не вгамовувалася. Запалити хотів, та ліньки стало повертатися за сірниками, так і пішов. Усередині все пекло від люті. Молитися за якусь Глафіру? Ага, викуси, га. За нього ж, навіть мама не молилася. Випнула, викинула, як ганчірку непотрібну.

Біля станції Колян сів продавати зібраний врожай. Розжився копієчкою, і пішов мандрувати далі. Крутився по малих містах, по селищах, по дачах, якось підробляв, цупив, іноді, що погано лежало. А частіше, – збирав пізні яблука на занедбаних ділянках, горобину в лісі, в’язав віники і продавав все це помаленьку. Прохолов, обдерся, порвалися черевики…

Холод розпочався різко, за ніч. Було +5, а потім, відразу -7, вітер і сніг. З поїзда його викинули. Не штрафували навіть, виставили на найближчій станції, і все. Так він і пішов, в дірявих черевиках і порваному светрі, без правого рукава, в темряву, по снігу.

Чи то ноги дорогу запам’ятали, то чи пощастило. Цей будиночок під ґонтою він побачив здалеку. Ще думка промайнула, що даремно розбив вікна на веранді.

А вікна виявилися засклені. І в дровняку повно дров. Видно приїжджав невідомий господар. Тільки все завалено снігом. І двері, як тоді, придавлені ​​поліном. Він зайшов на веранду. На столі лежала записка: “ключ під килимком, консерви на полиці, картопля в погребі, топіть піч акуратно, якщо сніг не прибраний, значить хворіє моя Глафіра, помоліться за неї. Теплий одяг в кімнаті, беріть, якщо треба”. Колян знайшов ключ і відчинив двері. На дивані, стопкою, лежали стара тепла куртка, светр і шапка. На підлозі, поруч, не нові, але цілі черевики, з яких стирчали заштопані вовняні шкарпетки. Ватяну ковдру біля одягу. Колян переодягнувся, і пошукав їжі.

У темряві, ситий і зігрівшись, він дрімав біля гарячої печі.

Годині о 12 такого дня хтось постукав.

– Це я, голова, Микола Сергійович. Чуєш, ти Івановича що син.

– Родич я його, – відповів Колян.

– А надовго?

– Може і надовго.

– Добродію, сторож нам потрібен, наш захворів, ногу пошкодив, кажуть, мінімум на чотири місяці вибув. Зарплата то 3500 в місяць, звичайно, ні про що, але якщо жити будеш, так підмога.

– Жити буду, територію визначте, і авансик добре б, – відповів Колян, а сам подумав, що гроші візьме і піде.

– Та тримай все. Я через дві лінії, якщо треба, заходь. Кашляєш ти якось. Прохолов мабуть. Забіжи, малини банку дам. Ну і обмиємо роботу твою. Жінка з яблук знатного сидру нашвидкуруч зробить.

– Гаразд, – сказав Колян.

Жінка, Марія Василівна, у Сергійовича була жаліслива і добра. Колян попарився, наївся і напився, навіть шарф йому дали теплий.

– А чого ви тут, не сезон же?

– Та чого, чого. Ми не весь час, на вихідні приїжджаємо. Квартира у нас, хрущовка на дві кімнати, кухня 4 метри, син одружений, і донька заміжня, онуків двоє. Іпотеку син узяв, так ще палі б’ють. А донька із зятем орендують поруч задешево, не до іпотек їй, вижити б. Будинок зимовий, станція півтора кілометра. Ось і їздимо, що б дітям не заважати. Їм з малими тут без світла важко.

– А ти чого?

– Роботу втратив, з житла виперли, ось так і вийшло.

Ситий і веселий Колян повернувся до “свого” дому.

На наступний день, проспав пів дня, взяв лопату, розчистив сніг, пройшовся по доріжках. Потім добрів до Сергійовича.

– А де тут церква поблизу?

– Та на станції, малесенька, стара, зліва від цеглянки двоповерхової.

– Піду, справа там у мене.

– Одягнися тепліше, Миколко. А у нас тут ділянки є вільні, якщо надумаєш, можемо, як сторожу, дешево.

Колян задумався. Будинок він ставив, з батьком, два роки тому. Ех, не стало батька, але ж не хворів зовсім. Можна і ще будинок поставити. В церкві нашкріб дріб’язку на одну свічку, і прибився до ікони Божої Матері. Перехрестився великим хрестом, і помолився про одужання раби божої Глафіри.

Йшов назад в сутінках, і думав, що з ранку поїде до великого міста. Грошей на квиток тепер вистачить. Нічого йому робити в цьому ведмежому кутку. Колючий шарф грів шию. Хотілося, за звичкою, розлютитися на всіх, та не виходило ніяк…

Минуло 4 роки. Микола Іванович їхав на роботу. Оглянув свій красивий, невеликий будинок. Закрив на ключ, сунув ключ під килимок, і пройшов по веранді. Залишив записку. “Ключ під килимком, консерви на полиці, картопля в погребі. Будете йти, тушіть грубку, закрийте двері, суньте ключ під килимок, двері веранди придавіть поліном”. Колян сів в свою автівку, і поїхав повз будинок з дахом, покритий ґонтою. Глафіра помахала йому рукою. Уздовж дороги йшов голова.

– Чи надовго, Миколко?

– На тиждень, Сергійович, як завжди. Скоро буду. Якщо що, ключ під килимком …

Автор: Олена Aндріяш.

Фото ілюстративне.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Сам винен, думати треба було головою, а не на материні вмовляння піддаватися. Дорослий адже, скоро 19. Так ні, підписав відмову від батьківської спадщини на її користь. Їж тепер її обіцянки ложкою. Та й ночуй по підвалах