Приїхала на виклик до дитини, працюючи на швидкій. Побачила в чужому домі свого чоловіка

З Колею ми одружилися на 1 курсі інституту. Ми дуже любили один одного і поспішили з одруженням, тому що я завагітніла. Перший час нам доводилося несолодко. Але ми на всі життєві труднощі дивилися з оптимізмом, адже розуміли, що це тимчасові проблеми, і рано чи пізно ми станемо на ноги.

Найголовнішим було те, що ми любили один одного, поважали і берегли. Ми були молоді, здорові, повні сил і ентузіазму. У нас росла чарівна донька, і більшого щастя нам не потрібно було.

Пройшли роки. Вірочка наша виросла і, вийшовши заміж, виїхала з чоловіком за кордон. Ми з Колею залишилися одні й думали про другу дитину, адже нам було всього по 39 років.

Незабаром Миколі запропонували хорошу роботу. Зарплата була хороша, але з частими відрядженнями. Я майже не бачила свого чоловіка, він весь час був в роз’їздах. А я нудьгувала вдома на самоті. Працювала на «швидкій» і, щоб проводити менше часу в порожньому будинку, взяла собі додаткові чергування.

Одного разу, як завжди, надійшов виклик: у 5-річної дитини була дуже висока температура, яку нічим не можна було збити. Нам відчинила двері миловидна жінка і провела в кімнату до хворої дитини. Я попросила принести чайну ложку, щоб подивитися хлопчикові горло. «Дорогий, принеси лікарю маленьку ложечку!» – крикнула жінка.

Через 2 хвилини відчинились двері, і до кімнати зайшов мій Коля. Я мало не зомліла від побаченого! Микола був у домашньому одязі і тапочках. За ним слідом бігла дівчинка років семи: «Татусю, підемо складати кубики. До Дениса не можна заходити – він хворіє ». Дівчинка схопила мого чоловіка за футболку і почала тягнути за собою. Микола побачив мене і зблід. Він поклав злощасну ложку і вийшов з кімнати.

Мені довелося взяти себе в руки і докласти чимало зусиль, щоб продовжити огляд. Призначивши дитині лікування, я поїхала працювати далі. На душі було дуже дивне відчуття. Складалося враження, що всередині мене щось обірвалося. Я не плакала, просто не могла прийняти те, що побачила годину назад.

Микола все життя на руках носив мене, здував порошинки. За 20 років спільного життя я ніколи не сумнівалася в його любові і вірності. Я не розуміла одного: як можна бути таким лукавим – приходити додому від іншої жінки і говорити, що любить мене більше життя?

Тільки закінчивши чергування, я прийшла додому і дала волю сльозам. Весь день я проплакала: мені було дуже прикро. Адже людина, яку я все життя любила, зрадила мене, завдала удару в спину – підло і нишком. Він приходив додому для звіту, а виявляється, у нього була інша сім’я. Сім’я мого чоловіка – звучить смішно. Але мені було не до сміху.

Незабаром пролунав телефонний дзвінок – це дзвонила наша дочка Вірочка. Я намагалася спокійно з нею розмовляти, але це мені давалося важко. «Мама, що у вас сталося?» – запитала мене дочка. «Вірочка, у нас все добре», – сказала я. «Мамуля, що не бреши мені. Я ж відчуваю, що щось сталося, і тепер буду нервувати ». Не витримавши, я розплакалася і все розповіла доньці.

«Мама, слухай мене уважно. Звільняйся з роботи і приїжджай до мене – тебе чекає внучка і я. Ти нам потрібна. Будь ласка, приїжджай! » – просила мене дочка. «Добре, Вірочка, я вирішу тут свої справи і відразу до вас», – пообіцяла я дочки.

У цей момент у двері подзвонили. Я відкрила і побачила на порозі Миколу. Він стояв з опущеною головою, боячись подивитися мені в очі.
«Прости мене, люба, я дуже винен перед тобою. Я більше не переступлю поріг того будинку. Обіцяю! » – сказав Коля.

«Коля, скажи мені тільки одне: це твої діти?». Чоловік опустив голову і кивнув ствердно. «І ти зараз готовий зрадити своїх дітей, як зрадив мене? Що ж ти за людина така! Невже я стільки років в тобі помилялася? » – запитала я чоловіка.

Коля мовчав. Йому нічого було відповісти мені. «Я їду жити до Вірочки, а ти забирай свої речі і йди до дітей. Ти їм набагато потрібніший, ніж мені », – сказала я чоловікові і дістала валізу з шафи.

Микола зібрав речі і підійшов до дверей. «Ти коли-небудь зможеш мене пробачити?» – запитав мене Коля.

«Ні. Є такі речі, які прощати не можна. Будь щасливий, Коля, і прощай! На розлучення подам сама », – впевнено сказала я.

Я закрила двері за чоловіком і пішла в кімнату. Дивно, але на душі мені стало дуже легко, як ніби спав важкий вантаж.

Через місяць я полетіла до дочки. Там мене чекали найрідніші люди і, можливо, нове життя.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Приїхала на виклик до дитини, працюючи на швидкій. Побачила в чужому домі свого чоловіка