«Приходжу, а вона – Добрий день» – Колишня чоловіка приходить побачитися і частенько засиджується у нас вдома. Як це припинити?

Україна

Зі мною і чоловіком живе його десятирічна донька від попереднього шлюбу. Вірніше, вона половину часу живе з нами, а половину з матір’ю. Мій чоловік просто душі в ній не чує, потурає як може. Я в цьому плані його повністю підтримую, навіть радію. Вона хороша дівчинка. Інші батьки після розлучення дітей і не згадують, добре якщо гроші платять, а він через суд спеціально добивався, щоб донька з ним жила. Я до того ж при надії зараз, бачу, що чоловік буде хорошим батьком майбутнього малюка.

Все було б просто чудово, але вже кілька разів відбувалося таке: я приходила з роботи додому і заставала у нас в квартирі матір його дочки. Коли це вперше трапилося, вона мене просто проігнорувала. Зиркнула в мій бік, попрощалася з донькою, встала і просто пішла. Не привіталася, не попрощалася. Вдруге вона буркнула під ніс щось на кшталт «Доброго дня» і продовжила сидіти з донькою на кухні. Пішла десь через годину. І це при тому, що квартира у нас однокімнатна, я навіть почати готувати вечерю не змогла. Ніяково було, що вона там сидить як у себе вдома.

Я з нею взагалі ніколи не спілкувалася. Коли настає її черга забирати дитину, мій чоловік завжди вдома. Вона просто приходить і забирає доньку, а я в кімнаті сиджу і навіть не виходжу. Неприємна вона жінка, багато нервів попсувала чоловікові.

Я спробувала поговорити з чоловіком на цю тему. Він вислухав, пожалів, сказав, що у всьому цьому, звичайно, хорошого мало, але нікому нічого забороняти він не збирається. Донька має право спілкуватися з матір’ю, коли їй захочеться.

Але я ж не проти того, щоб вона спілкувалася з матір’ю! Але чому це обов’язково треба робити у нас в досі? Вона і так з нею проводить половину часу. Якщо мало, нехай вони йдуть кудись гуляють разом чи нехай вона дитину зі школи забирає.

З нею самою я не хочу розмовляти. Відверто кажучи, я її боюся. З нею навіть чоловік остерігається сперечатися, боїться, що вона перестане дитину привозити і знову доведеться в суд звертатися і лаятися. Обговорювати цю тему з десятирічною дитиною… ну я їй все-таки не мати. Ми тільки-тільки налагодили стосунки, трохи подружилися. Як вона стане до мене ставитися, якщо я їй скажу, щоб вона рідну маму перестала приводити додому? Буду в її очах якийсь злою мачухою.

А ситуація, тим часом, повторюється все частіше. Не хочу зчиняти бучу, намагаюся себе контролювати, мовчки чекаю, коли вона піде. Але все одно це дуже неприємно і нерви не витримують. А мені в моєму становищі хвилюватися не можна.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN