Поки бабуся спала, Христина тихо, навшпиньки оглянула квартиру. Нічого, хоч і стареньке все, як сама бабуся, але затишно якось. На столі біла, вишита скатертина з минулих часів. На стіні старовинний годинник і багато-багато фотографій. З них дивляться на Христину чужі люди в рамках. І здається їй, що дивляться вони на неї з осудом. Мовляв, влізла в чужий дім

Коли Жені виповнилося 16 років, вирішила вона втекти з дому. Мама сильно полюбляла чаркування і постійно приводила додому своїх товаришів по чарці.

А один на неї вже давно поглядати почав, та тільки Женька спритною була, тікала. Влітку, в такі моменти нестерпного життя, в сараї ночувала. Взимку, під слушним приводом, у подружок.

Намагалася поговорити з матір’ю, та де там. Поплаче-поплаче, та знову за своє. Рано вона батька поховала. Любила його дуже, ось душа і надірвалася.

Женька в школі, після дев’ятого класу, свій атестат забрала. І сказала, що в місто вона, до бабусі по лінії батька, переїжджає.

Зібрала старий чемоданчик. Гроші взяла, накопичені за роботу в саду, та й рвонула, світ за очі. Вирішила в місті офіціанткою влаштуватися.

Та тільки де там, їй і так років небагато. Та ще й росточком мала, як пташина. “Підрости б тобі треба, – кажуть, – а потім приходь”.

Йде Женька по вулиці, мало не плаче. І раптом бачить, бабуся бреде. Старенька, ледве ноги волочить, а в руках у неї паличка. Вона цією паличкою дорогу намацує.

Не знає, Женька, що найшло на неї. Та тільки кинулася вона на шию до старенькій: “Бабусю, я знайшла тебе. Нарешті я тебе знайшла!”. І ну її цілувати в зморщене обличчя.

– Христино, ти чи що? – запитує бабуся.

– Я це, я, бабусю. – збрехала Женька.

– Так що ж так довго тебе не було? А я все чекаю, чекаю звістки від тебе. Адже одна ти в мене залишилася, більше нікого немає. Ну ходімо, ходімо додому, мила.

Женька взяла торбинку з молоком з рук бабусі, підхопила її, і пішли вони потихеньку в сусідній будинок.
Бабуся жила на першому поверсі старої п’ятиповерхівки. Квартира у неї хоч і маленька, але дві кімнатки, кухня.

– Христинко, чайник постав. Там котлети на плиті, голодна мабуть. А я полежу трохи, втомилася.

Бабуся притулилася до старого, пошарпаного дивану і тут-же задрімала. Женька підійшла, зняла з неї взуття, принесла подушку, плед і обережно поклала бабусю на диван.

І тихо зітхнула: минуле життя позаду, тепер вона Христина.

Поки бабуся спала, Христина тихо, навшпиньки оглянула квартиру. Нічого, хоч і стареньке все, як сама бабуся, але затишно якось. На столі біла, вишита скатертина з минулих часів. На стіні старовинний годинник і багато-багато фотографій. З них дивляться на Христину чужі люди в рамках. І здається їй, що дивляться вони на неї з осудом. Мовляв, влізла в чужий дім.

Христині стало не по собі. Можливо зібратися потихеньку, поки бабуся спить, та й піти. Христина глянула у вікно, вечоріє. “Ні, мабуть залишуся на одну ніч, – подумала дівчина, – а завтра все їй і скажу”.

Але настало завтра. Дівчина від ранку шкребла квартиру: мила вікна, підлогу, протирала рамки з фотографіями на стіні. Пекла млинці бабусі, бігла в магазин за продуктами. І так їй було добре з бабусею, спокійно на душі, що не хотілося йти.

Так пройшов місяць… два… цілий рік. Христина тим часом влаштувалася підлоги в під’їзді мити, хоч і невеликі гроші, а все надбавка до пенсії бабусі. Сусіди її теж полюбили, бо якщо треба, всім допомагала.

Кому картоплі, капусти принесе, все одно на ринок йде. У кого з собакою погуляє, якщо господиня занедужає. Ті їй теж приплачували: хто картоплею поділиться, хто кавуном пригостить, хто відріз на плаття підсуне, а то й копійчину.

А вечорами їй бабуся про життя свою розповідала. Як на війні, в санітарному батальйоні, воювала. Як зустріла там свого Ваську. Як сина свого єдиного втратила. І що нікого у неї не залишилося, крім неї, Христини.

Але ось одного разу, прокинулася Женька, як завжди, рано-вранці. А бабуся її до себе кличе.

– Христинко, стара я вже. Не приведи Боже – відійду. Хочу квартиру на тебе переписати. Нотаріуса сьогодні треба викликати, а ти документи свої підготуй.

Страх стиснув серце дівчини. Все, тепер дізнається бабуся про все, та й прожене її. А куди ж їй подітися, та й звикла вона вже до старенької, як рідна вона їй. З дитинства у неї своєї бабусі не було, тільки мати вічно під мухою і дикий регіт її “дружків”.

– Бабусю, не можу я сьогодні, документи загубила, – відповідає з острахом дівчина.

– А де ж ти їх втратила?

– На базарчику вчора була, а їх у мене з сумочки – то і витягли. Добре хоч грошей не було, вже витратила.

– А як звати тебе насправді? А то я все Христино, та Христино. Дуже за внучкою сумувала, ось і злукавила.

Тут дівчина і здивувалася.

– Бабусю, то значить знали Ви все? Знали і мовчали?

– Звичайно знала, а як не знати. У Христини моєї голос грубий, а у тебе он, тоненький. Та й на дотик ти інша зовсім. І характери у вас різні. Хіба б стала, Христинка, підлоги мити чи пироги пекти. Он, бувало, приїде вся в ланцюгах і лиса. Побуде дня два, і тільки її й бачили.

– Бабусю, а якщо знали, то чому ж мовчали. А я ж, спереживалася через обман свій.

– Мовчала, бо боялася, що підеш ти. Аж надто ти мені сподобалася, хоч три роки, як я не бачу нічого.

– Бабусю, бабусю, кохана, рідна, нікуди я від тебе не піду. Женею мене звуть.

Женька кинулася до бабусі і солодко так, радісно розплакалася.

Тепер вона точно знала, що у неї є бабуся. І ім’я у неї тепер своє, не чуже…

Із Мережі.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Поки бабуся спала, Христина тихо, навшпиньки оглянула квартиру. Нічого, хоч і стареньке все, як сама бабуся, але затишно якось. На столі біла, вишита скатертина з минулих часів. На стіні старовинний годинник і багато-багато фотографій. З них дивляться на Христину чужі люди в рамках. І здається їй, що дивляться вони на неї з осудом. Мовляв, влізла в чужий дім