Почалися дивні речі: дядько Федя збрив бороду, а моя мама зізналася, що не проти пожити в сільській місцевості і по півдня пропадала у сусіда, мовляв, допомогти треба самотній людині. Щось нам підказувало, що одиноким він буде вже недовго

Я завжди мріяла жити в селі. Звичайно, не в зовсім глухому і занедбаному, а в нормальному селищі. До сорока років мені, все ж, вдалося вмовити чоловіка на переїзд. Донька вже вийшла заміж і жила окремо, мама моя ні за що з нами їхати не погоджувалася, залишилася в своїй міській квартирі, звикла, каже, до цивілізації. А ми з Андрієм, чоловіком моїм коханим, продали наші дві кімнатки в центрі і купили будинок в селищі на березі річки. За роботу ми не переживали, я лікар-кардіолог, ми зараз всюди нарозхват, а чоловік працює по інтернету, йому все одно, де за комп’ютером сидіти. Будинок вибрали чудовий, місце красиве, а ми щасливі!

Влаштувавшись на новому місці, ми вирішили познайомитися з сусідами. З одного боку жила привітна бабуся, надто привітна. Вона так солодко посміхалася, вітаючись з нами, що було навіть неприємно.

– Світулечко, ти ж тільки до Федора не ходи, зла він людина, ох, нехороша! – це вона про сусіда з іншого боку нашого будинку говорила, дядька Федю.

Ми його ще тільки один раз бачили, правда, якийсь відлюдькуватий дідок. Але я все ж хотіла познайомитися з ним ближче, адже нам тепер жити по сусідству. Тому я прихопила Цейлонський чай в дуже красивій залізній баночці, чоловіка в спортивному костюмі, і ми обережно зайшли в сусідський двір. Собаки у дядька Феді не було, це я вже знала, так що ми спокійно пройшли до вхідних дверей і постукали. Сусід відчинив двері дуже швидко, я навіть здивувалася його рухливості, але, придивившись, побачила, що не такий він і старий, просто борода йому років додавала.

– Заходьте, – просто сказав він і втік в будинок.

Ми, з відкритими для «Вітаємо» ротами, спочатку застигли, а потім рушили слідом за ним, по ходу розглядаючи його житло. А воно вражало! Тут було дуже затишно і чисто, кімнати світлі, підлога застелена акуратними постилками, а пахло свіжим малиновим варенням. Це через нього і втік від нас сусід. Коли ми пройшли за ним в простору кухню, побачили, як він колотив кипляче варення на плиті.

– Заледве не втекло! Воно таке! Спритне! – посміхався дядько Федір.- Мене Федір Іванович звати, але можна і дядько Федір, а ви наші нові сусіди, вірно?

Ми дружно закивали головами, забувши представитися, дуже вже він виявився іншим, сусід наш, не таким, як ми його собі уявляли. Очі розумні, молоді, голос добрий, привітний.

– А нам сказали, що Ви злий, – нерозумно сказала я, і Андрій тут же ткнув мене ліктем у бік.

– А, Марківна, мабуть? – анітрохи не образився сусід, – для неї всі злі, хто пліток не розносився. Не звертайте уваги. Давайте краще чай пити зі свіжим варенням, я бачу, ви і чайок принесли, будемо пробувати.

Дядько Федір накрив в кімнаті гарною скатертиною стіл, я допомогла йому налити чай і ми, нарешті, познайомилися. Розмова зав’язалася легка і цікава, ми випили вже по дві чашки чаю, коли я побачила на стіні незвичайну чорно-білу фотографію. Дуже красива, але дуже худорлява жінка приблизно мого віку стояла поруч із сидячою біля її ніг лайкою і обидві вони дуже уважно, і якось сумно, дивилися в камеру.

– Це Ваша дружина? – запитала я.

Дядько Федір відразу посмутнів:

– Так, це моя Василина, у неї були яскраві блакитні очі і я кликав її – Волошка. А поруч наша Дана, не просто собака, а член нашої сім’ї, колись ми втрьох були дуже щасливими…

Сусід помовчав, подивився на нас і продовжив.

– Ми з Волошкою познайомилися в технікумі, вчилися на ветеринарів. Я її побачив перший раз у дворі гуртожитку, вона тримала в руках горобця із пошкодженим крилом і плакала. Я їй тоді сказав, що якщо вона буде над кожним хворим звіром сльози лити, то лікаря з неї не вийде, сліз не вистачить. Взяв у неї горобця і замотав його крильце, ми потім йому разом мошок по півдня ловили. Видужав! І полетів. А Василина моя так зі мною і залишилася. Під моїм крильцем. Я дуже її кохав, боявся втратити і нікуди від себе не відпускав. Багато років. Лише одного разу вона пішла одна… Вона виросла на іншому березі цієї ріки, взимку, якщо хороший лід, можна було швидко пішки дістатися до її селища, не роблячи великий гак до моста. У мене якось сильно схопила спина, чистив сніг, розпарився, кожух скинув, ну і прихопило. А у Василининої матері засіб дуже сильний був, ось вона і побігла в своє селище через річку. Не хотів я відпускати, душа боліла, але багато хто вже ходив, крига міцна в той рік стояла, я і відпустив, тільки разом з Данко, нашою молодою лайкою. Її рік тому тому Василина з хворого щеняти виходила, вилікувала. Зраджена і дуже розумна була собака, в біді не кине. І не кинула… Волошка моя на зворотній дорозі посковзнулася, та впала, ногу підвернувши. Так ногу пошкодила, що йти не могла і нікого поруч не виявилося. Данка її скільки могла тягнула, потім зрозуміли вони, що так не дійдуть і відправила Василина собаку за допомогою. Прибігла Дана, в двері зашкреблася, гавкає, кличе мене. Злякався я, хоч і боліла спина, але побіг за нею, Василину виручати. Знайшов я її змерзлу і зі сльозами на очах. Добралися ми до дому вже до вечора, ногу у дружини вилікували, але видно сильно застудилася вона там, на річці, стала танути на очах, слабшати, тоді і фотографію цю зробили, незадовго до…

Дядько Федір замовк, зітхнув і продовжив:

– Дана дуже старалася мене підтримати, хоч і сама дуже сумувала за Василиною. Ми з нею часто сиділи вдвох перед цією самою фотографією, вона клала мені голову на коліна і зітхала. Прямо, як людина. Майже двадцять років прожили ми з нею удвох. Дітей то нам з Василиною Бог не дав, а другий раз я вже не одружився, спочатку не міг прийняти те, що її більше немає, потім не зустрілася гідна жінка. А п’ять років тому стало мені погано, викликав я «швидку», та на біду електрику у нас відключили, «швидка» приїхала, а будинок знайти не можуть, ми з Даною почули шум машини, і вона стала рватися на вулицю. Я до дверей ледве дійшов, її випустив і свідомість втратив. Потім мені розповіли, що вона до машини добігла, стала гавкати, кликати їх за собою, вони і знайшли мій будинок. Мене в лікарню відвезли, а Дана, мабуть, сильно перенервувала, і в той же день її не стало. Так що я, коли з додому повернувся, вже тільки її горбик знайшов, сусіди подбали, вони теж її любили.

Ми довго мовчали, дядько Федір дивився крізь сльози на стару фотографію, а Андрій запитав:

– Може Вам взяти цуценя? Все ж не так самотньо буде.

– Я хотів, – сумно відповів сусід, – але так і не наважився.

Ми пішли, запросивши дядька Федора заходити до нас без жодного приводу в будь-який час, нам дуже сподобався цей «злий» дядько. А ще ми вирішили подарувати йому цуценя. Я поїхала у справах в місто, заодно знайшла за оголошенням породисту маленьку гарненьку лайку і привезла її додому. Зі мною приїхала моя мама, дуже їй хотілося подивитися, як ми влаштувалися. Ось ми всі разом і понесли це чудо дядькові Федорові.

Коли він побачив цуценя, спочатку не повірив, що це йому, потім обережно взяв його на руки і уткнувся обличчям в м’яку шерсть. Напевно, щоб моя мама не бачила його сліз. Він її соромився.

Потім почалися дивні речі: дядько Федя збрив бороду, а моя мама зізналася, що не проти пожити в сільській місцевості і по півдня пропадала у сусіда, мовляв, допомогти треба самотній людині. Щось нам підказувало, що одиноким він буде вже недовго, як і моя мама. Але ми цього були тільки раді!

Автор: Марія Cкиба.

Фото – ілюстративне.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Почалися дивні речі: дядько Федя збрив бороду, а моя мама зізналася, що не проти пожити в сільській місцевості і по півдня пропадала у сусіда, мовляв, допомогти треба самотній людині. Щось нам підказувало, що одиноким він буде вже недовго