Петро Іванович вже майже дійшов до свого будинку, коли зателефонувала дружина. – Петрику, ти тільки не лайся будь ласка, не лайся

Петро Іванович за старою звичкою встав рано. Він зазвичай гуляв з Греєм в цей час. Тепер гуляти було ні з ким. Петро Іванович одягнувся і пішов звичним маршрутом. Він йшов і думав про ті 14 років, прожитих разом з Греєм. Під ногами шаруділо жовте підсохле листя. Коли то вони домовилися з дружиною, що це буде їх остання собака. Тоді їм було по 60, а Грею 5 місяців. Щеня було таким зворушливим і товстолапим, невгамовним, допитливим і талановитим. А тепер все це закінчилося. Петро Іванович розвернувся, і побрів до будинку. Назустріч йому йшла дівчина, майже дівчинка, поруч з нею накульгував немолодий пес із сивою мордою.

– Ваш? – запитав Петро Іванович.

– Ні, – відповіла дівчина, – в сусідній квартирі чоловіка не стало, а вівчарка залишилася. Родичі дали два тижні, щоб її прилаштувати, інакше присплять чи викинуть. А Джек вже старий, йому 10 років, а старий нікому не потрібен. Ось, заходжу в 11 квартиру, годую його, і вигулюю. Пробую прилаштувати.

– Удачі Вам, – сказав Петро Іванович, і пішов далі.

Весь день він думав про старого Джека, але так і не наважився поговорити з дружиною. Крутився ніч, і заснув під ранок. Він поспав довше ніж зазвичай, а коли встав, дружини не було вдома. На кухні лежала записка: «пішла в магазин». Петро Іванович зважився, швидко одягнувся, схопив поводок Грея, і майже побіг до того дому, де зустрів дівчину. Вересневий дощ тарабанив по парасольці. Він подзвонив в квартиру. Йому відкрила струнка жінка.

– Я щодо собаки. Кажуть, Ви собаку віддаєте? – запитав Петро Іванович.

– А я його викинула, – відповіла жінка, – ось ще, тільки пса мені тут не вистачало.

– Але Ви ж говорили, що даєте 2 тижні.

– Та мало що я говорила. Набрид, їв багато, і спати на диван ліз. Якщо вже він так Вам потрібен, пошукайте біля дому, я його на вулицю виставила.

Петро Іванович обійшов навколо будинку, пробіг по кварталу, собаки ніде не було.

– Старий, довго на вулиці він не протягне, – подумав Петро Іванович, – треба одягти куртку і піти пошукати.

Петро Іванович вже майже дійшов до свого будинку, коли зателефонувала дружина.

– Петрику, ти тільки не лайся будь ласка, не лайся.

Знову якогось безхатька нагодувала, чи кота з дерева зняла, – подумав Петро Іванович.

– Та кажи вже, – сказав він.

– Ти знаєш, я йшла з магазину, а він сидів у дворі, через 2 будинки, прямо під дощем. І записка лежала: «забирайте, не потрібен», і папка з його документами. Я знаю, Петрику, ми домовилися. Але він же сивий, як і ми. Ти тільки не сердься, Петрику.

Петро Іванович подивився вперед. Під струменями дощу, метрах в 20, стояла його дружина. В одній руці вона тримала сумку з продуктами, а в іншій – телефон. Джек сидів біля її ніг. Петро Іванович побіг до дружини. Її сиве волосся були мокрим, окуляри зовсім запотіли. Він поцілував її холодні щоки, і взяв покупки.

Утрьох, під проливним дощем вони пішли додому.

Автор: Oлена Aндріяш.

Фото ілюстративне з відкритих джерел.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Петро Іванович вже майже дійшов до свого будинку, коли зателефонувала дружина. – Петрику, ти тільки не лайся будь ласка, не лайся