Перестала запрошувати у гості сестру чоловіка через її невихованих дітей. Тепер свекруха ниє, що я брата з сестрою сварю

Ми з чоловіком з’їздили, подивилися на ті будинки, як добиратися, а потім зустрілися з рієлтором. Подивилися варіанти та в одну квартиру просто закохалися. Вирішили брати.

У гроші мало не вклалися, довелося взяти невеликий кредит, але це дрібниці. Головне, що ми купили квартиру мрії. Тільки мінус цієї квартири з’ясувався майже відразу ж – вона була дуже близько до квартири Олени.

Із зовицею я до цього спілкувалася нормально, але рідко. Ми жили далеко, а вона з двома дітьми до нас не їздила, дітей у транспорті закачувало. Самі ми в її однушку всім натовпом теж не набивалися. Зазвичай зідзвонювалися або перетиналися на святах у свекрухи. Діти в цей час перебували з мамою чоловіка Олена або з ним самим, Олена з чоловіком давно розлучена.

Дітей у Олени двоє – хлопчик дев’яти років та дівчинка семи, досить дорослі діти, як я вважаю. У цьому віці вже має бути якесь розуміння, що можна, а що не можна. Але для того, щоб це розуміння у дітей було, ними треба займатися, а Олена, зважаючи на все, забивала на це з самого їх народження.

Перший візит зовиці відбувся ще на стадії розпакування речей.

– Ну що, рідня, із прибуттям. У мене тут час звільнився, давайте допоможу з розпакуванням, а то ви так до нового року провозитеся, – радісно з порога сповістила вона нас.

Допомога нам потрібна не була, ми нікуди не поспішали, але виганяти сестру чоловіка я не стала, від щирого серця допомога запропонована. Біда була в тому, що разом із Оленою прийшли і її діти. Не знаю, навіщо вона їх привела, мабуть, щоб вони їй квартиру не рознесли, доки її нема.

Олена більше говорила, аніж допомагала, відволікаючи всіх від справ. Але це нічого страшного, прийди вона без дітей. Діти – це окрема пісня. Слова “не можна” вони не сприймають зовсім. Прохання щось не чіпати також ігнорується.

Знайшли коробку з печивом, ні в кого нічого не спитали, сіли і почали їсти, засипавши крихтами диван. Потім з криками гасали один за одним по квартирі, по дорозі розпинаючи коробки, в частині яких було скло. Дві тарілки та п’ять келихів таких ігрищ не пережили. Ледве не перекинули телевізор, якби його наш син вчасно не підхопив, він би розбився.

Я раз попросила Олену утихомирити дітей, потім ще раз – реакції нуль. Першого разу вона вдала, що не почула, вдруге зійшла підійти до дітей і сказала їм не шаленіти. Тільки вони її навіть слухати не стали, як гасали, так і продовжили. Мої зауваження діти також пропускали повз вуха.

– Діти, що поробиш, – з усмішкою знизала плечима зовиця.

Тільки в мене не іподром, де вигулюють коней, щоб вони скидали енергію. Я ледве дочекалася, коли вони нарешті підуть. Планувала, що цього дня ми повністю розберемо кухню, але довелося витрачати час на наведення ладу та запобігання катастрофам.

Наступного разу золовка з дітьми з’явилася на новосілля. За столом діти поводилися просто огидно. Могли почати кидатися їжею, сварилиися з бабусею, яка хоча намагалася робити їм зауваження. Олені ж було фіолетово, вона сиділа, пила вино, розмовляла. На дітей – нуль уваги.

Після відходу гостей ми виявили відбитки забруднених шоколадом дитячих пальців на свіжій штукатурці, а в кімнаті сина було зламано його колекційні лего-набори. А ще дітки встигли розкидати котячий наповнювач коридором, частково забивши ним туалет.

Наповнювач у коридорі Олена ще бачила, але вдала, що її це не стосується. Вона відпочила добре – смачно поїла, попила вина, поспілкувалася і пішла разом з дітьми, які, зважаючи на все, теж не нудьгували. Свекруха теж не промовила ні звуку, ніби так і має бути.

Я заріклася ще хоч раз пускати зовицю з дітьми в нашу квартиру. Чоловік та син моє рішення повністю підтримали. Чоловік взагалі весь вечір стримувався, щоб не надерти племінникам вуха.

Коли був мій день народження, Олені було відразу сказано, що чекаю я на неї без дітей.

– А куди ж я їх діну? – здивувалася зовиця.

– Чоловіка попроси з ними провести вечір, або хай їх та бабуся до себе забере. Вибач, але я не хочу все своє свято чекати, що вони відчебучать, – відповіла я.

– Ти до них чіпляєшся, звичайна поведінка дітей! Ніби твій син не такий був, – розлютилася Олена.

– Мій був не такий. Якби він так поводився, то був би покараний. І він про це знав. Я не хочу сваритися, тому просто приходь без дітей.

– Та здалася ти мені, ще умови ставитимеш. Ось братові подзвоню, нехай він дізнається, що ти його племінників не бажаєш бачити!

Я сказала, що вона може не витрачати час, її брат дотримується такої самої думки. Після того, як її син його послав минулого разу відкритим текстом, він їх бачити теж не дуже хоче.

З Оленою посварилися і я, і чоловік. Вона на нас сильно образилася, навіть свекруху в ці розбирання підключила. Та теж вважає, що ми не маємо рації.

– Усі діти такі. І ваш такий був, просто ви вже не пам’ятаєте, з роками багато що згладжується.

– Мамо, ти мариш чи що? Коли це наш син таке собі дозволяв? – визвірився чоловік. – Оленка своїми дітьми не займається, а ми потім ремонт маємо переробляти?

Мені ж свекруха висловила, що це я всю цю кашу заварила, якби я промовчала, то все було б нормально. Мабуть, вона не надто високої думки про розумові здібності власного сина, раз думає, що без моєї вказівки він нічого не помітив би.

Я взагалі не розумію, у чому проблема. Олена на дітей не звертає уваги на святах. То яка їй різниця, поряд з нею вони чи в іншому місці? Ні, вона стала в позу. Ну, нехай далі в ній стоїть. Я не хочу псувати собі свято через деякі огріхи у вихованні.