— Он Бог, а он – поріг! – з металом у голосі сказала Оксана, ошелешеній жінці – Не бути нам родиною. Не дивіться на мене навіть. Речі зібрали і прощайте. А ти куди, – гримнула на доньку, яка похапцем за нареченим одягатись почала, – Ти тут залишаєшся. Це ж його батько, – тицьнула у бік очманілого від усього, що відбувається Ігоря, – Це ж їх родина нас тоді, тієї ночі… Вони з ним в машині були, коли твого тата не стало

— Он Бог, а он – поріг! – з металом у голосі сказала Оксана, ошелешеній жінці – Не бути нам родиною. Не дивіться на мене навіть. Речі зібрали і прощайте. А ти куди, – гримнула на доньку, яка похапцем за нареченим одягатись почала, – Ти тут залишаєшся. Це ж його батько, – тицьнула у бік очманілого від усього, що відбувається Ігоря, – Це ж їх родина нас тоді, тієї ночі… Вони з ним в машині були, коли твого тата не стало.

Запала тиша. Матір Ігоря здивовано поглянула то на Оксану, то на Оленку. Щось намагалась сказати, сльози величезні. мов горох покотились по щоках. Якось незграбно змахнула руками і почала важко осідати.

— Геть! Геть, я сказала! – не стримуючи себе заволала Оксана, – Аби духу вашого не було тут.

Потім майже всю ніч сиділа за багато накритим столом, навіть не помічаючи де знаходиться. Думала, що давно те забулось, що затягнув час усе сірою пеленою і вилікував, але ні ж! Пам’ять оживила усе і поплили перед очима події тридцятирічної давнини.

Різдво. Вона з Семеном повертається від батьків. Знайома до останнього горбочка дорога. Та і йти ж тут недалеко, метрів триста, а може й менше. Семен гарно співав завше. А того дня особливо піднесений настрій мав. Ніс на руках шестимісячну Оленку і голосно співав старовинну колядку.

— Не повіриш, – сказав усміхненій Оксані, – Я сьогодні якось по-особливому щасливий. Ніби й не помічав раніше наскільки ж світ довкола прекрасний, як багато ж нам Господь дає, Оксаночко!

Це були його останні слова. Оксана отямилась через тиждень у палаті. Професор сказав, що то чудо, адже після того, що трапилось ніхто вже й не надіявся, думали, що піде услід за чоловіком. Сказав і аж язика прикусив. Зрозумів – бовкнув зайвого. Поспішив заспокоїти що хоч дитинка жива і здорова.

Часто приїздила мама. Якби не вона, не її підтримка Оксана мабуть, і не впоралась би. Все що відбувалось з ними потім було схоже на поганий сон, чи театр абсурду. Тривало слідство. До Оксани часто приходили слідчі, щось розпитували і записували, давали на підпис якісь папери.

Вона погано той період пам’ятає. Від горя добре й не розуміла, що відбувається, лиш коли заплакана мама сказала, що той чоловік з вини якого усе те сталось за свій учинок не відповідатиме – ніби з небес на землю спустилась.

За кермом того авто не будь-хто сидів – замісник начальника тодішньої міліції. У всьому дивним чином, зробили винним Семена. Саме він чомусь ішов посеред проїжджої частини вночі із дитям на руках. Ще й документа зробили, що той геть на ногах не тримався. Коли Оксана, трохи одужавши, подалась шукати правди і справедливості, то їй ще й папери з її підписом вручили, де вона сама ту версію і підтверджує. Молода удова куди тільки не зверталась, в які інстанції не писала – намарне. Скрізь стіна байдужості і відвертого ігнорування. Так нічого Оксана нікому і не довела.

Хоч тоді медицина і безкоштовна була, а мусили продати Оксанин дім у якому так недовго вона з Семеном щаслива була, аби оплатити усі витрати і повернути хоч частину боргів. Одного дня жінка пішла до будинку того, хто обірвав її щастя. Просто хотіла в очі поглянути йому. Запитати, як він спить, як живе, знаючи, що накоїв.

На подвір’ї бігав хлопчик років трьох. За ним щасливо сміючись бігала жінка – мабуть дружина. Оксану тоді найбільше вразив її сміх: дзвінкий. щасливий, безтурботний. Сама Оксана так уже мабуть, ніколи й не зможе.

Той чоловік її крізь вікно побачив. Вискочив, як було і почав волати, відганяючи від двору. Дружина його ухопила дитя і заскочила в дім, вона навіть не подумала втрутитись, хоча знала, знала, як несправедливо вчинив її чоловік з тією родиною. Вона й сама у тому авто була з цим самим хлопчиком. Оксані показували її свідчення.

Тихо у домі. Оленка зачинившись у кімнаті беззвучно ридала. Вони сьогодні усім мали повідомити радісну новину – вона чекала поповнення. Чомусь пригадала свою бабусю – татову маму. Та після всього що трапилось дуже змінилась. Їздила по бабкам з єдиною метою – звести зі світу не тільки винуватця тієї події, а й весь його рід. Люди її відраджували, просили не брати гріха на душу, але ота мета і те, що вона робила тільки й тримало її у світі живих.

— Не хвилюйся, Оксаночко, – із дивним блиском в очах казала вона мамі колись, – Я вже так зробила, що до сьомого коліна увесь його рід буде за те відповідати. Вони житимуть, але й самі раді не будуть.

Батько Ігоря пішов у інший світ років з десять назад. Наречений розповідав, що до тата в кінці і не усякий спеціаліст підійти міг. Так важко, як ішов він з цього світу, напевне ніхто не йшов. Ігорева мати теж була не здорова, казали і їй недовго залишилось. Вона так раділа, що хоч у сина усе гаразд буде, хоч за нього її душа спокійною буде, адже Оленка така хороша дівчина, а тут таке.

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора – заборонено.

Головна картинка – pexels.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

— Он Бог, а он – поріг! – з металом у голосі сказала Оксана, ошелешеній жінці – Не бути нам родиною. Не дивіться на мене навіть. Речі зібрали і прощайте. А ти куди, – гримнула на доньку, яка похапцем за нареченим одягатись почала, – Ти тут залишаєшся. Це ж його батько, – тицьнула у бік очманілого від усього, що відбувається Ігоря, – Це ж їх родина нас тоді, тієї ночі… Вони з ним в машині були, коли твого тата не стало