Оля стояла в торговому центрі і насолоджувалася відчуттям свята. Ялинка, прикраси, подарунки, люди снують туди-сюди… Передноворічна суєта, останні години перед Новим роком. 31 грудня. Ех. А вона взагалі ялинку не вбрала. Та й для кого наряджати? Живе одна, дітей немає… Коли вона втратила почуття свята? Років п’ять тому, коли не стало мами? Мамочки

Так, змахнути сльози, не розпускати нюні, навіщо вона прийшла? Курка і молоко? Ось і вперед, он “Перехрестя”, там сьогодні на курку акція…

Вона дивилася на порожню полицю з акційною куркою, коли почула легкий хлопок. Немов хтось плеснув у долоні біля вуха. Здригнулася і озирнулася сторожко. Нікого. Взяти дорогу куру, чи халяльну? Знову хлопок, тільки сильніший, дзвінкіший. Біля неї на два метри нікого – люди на автоматі дотримуються дистанції.

– Хто тут? – для чогось запитала вона пошепки.

– Я!

Почула у відповідь і ноги самі понесли. Куди? Неважливо, подалі від цього місця. А за спиною шелест і холодок. Страшно, моторошно і… смішно. Пирснула в маску, зупинилася і зігнулася від сміху. Чоловік з візком обрулив, пригальмував, озирнувся – може погано дівчині? А, ні, регоче, зрозуміло – Новий рік на носі. Теж посміхнувся і пройшов повз зелений горошок, який дружина сказала на олів’є купити. А Ольга вже реготала так, що сльози виступили, а потім пішла і купила шматок дорогого сиру і ігристого. Ось захотілося так, що хоч в магазині відкривай і пий. До того ж сьогодні свято!

Ледве додому доїхала, в передчутті. Зірвала маску, руки з милом, обличчя теж, за звичкою оглянула себе на наявність нових зморшок. Підморгнула двом новим, і, приспівуючи, попрямувала на кухню. Через десять хвилин вона блаженно розтягнулася в кріслі, смакуючи напій. Рівні квадратики сиру нетерпляче чекали своєї черги на тонкій порцеляновій тарілочці – пам’ять від бабусі. І такий спокій, таке блаженство по всьому єству!…

– Могла б і шоколадку взяти, молочну, – пролунало поруч і Ольга, поперхнувшись, закашлялась.

Очі зиркнули на стіл в пошуку ножа. На кухні залишила!

Ноги самі піджалися і вона згорнулася на кріслі в клубочок – така захисна поза, коли вже зовсім немає шансів. І очі. Очі заплющити. Ще вуха затиснути руками, але пальці вчепилася в келих. Чого вже там! Залпом! До дна! І застигнути. Чекати. Чого? Оля відкрила одне око, потім друге. У кімнаті, крім неї, нікого. Глюки? Чого б це?

– Ауу! – сказала в порожнечу і прислухалася.

– Я тебе налякав?

Ці слова з нізвідки немов відро крижаної води, аж серце зупинилося. Задихнулася, але змогла видавити з себе: “До чортиків!”

– Ну, тоді ти за адресою, – реготнув у відповідь.

– Ти привид? – зірвалося у неї.

– Цур мене, – весело відгукнулися з порожнечі.

– Голос чоловічий, – констатувала Ольга.

Страх поступився місцем цікавості.

– Тепленька пішла, – в голосі явно чулася насмішка.

– Та годі вже жартів! – раптом розлютилася Ольга.

У ряди-годи вона дозволила собі розслабитися і “на тобі”!

– Вибачте! – абсолютно щиро пролунало поруч, так, що Ольга здригнулася.

Чомусь на очах виступили сльози, а в носі защипало так, що ще секунда і хлине потік цих сліз.

– Обіцяю, все пояснити, щоб не лякати вас, – примирливо сказав голос.

– Вже, будь ласка, – буркнула Ольга.

– Я – Остання мить, – серце Ольги стислося, – але не ваша. – Відпустило, але осад залишився. – У трьох кілометрах від вас, – Голос замовк і Ольга нетерпляче підняла брови, – відійде за межу чоловік…

Знову тягуче мовчання.

– І? – не витерпіла вона.

– І ви повинні йому допомогти.

– А ви його см…? – уточнила вона і підняла брову.

– Так.

– Тобто у кожного своя?

– Ну, звичайно, – здивовано пролунало десь в районі кухні.

– Що ви там шукаєте? – Ольга вибралася з крісла і зробила обережний крок.

– Що-небудь солоденьке. В ідеалі шоколад, але можна і печиво на худий кінець.

– На худий кінець, – повторила Ольга луною. – Немає в мене нічого солодкого. На дієті я.

– Обманюєш.

Ользі здалося, що її критично оглядають. Стало соромно за свої старенькі треники і розтягнуту футболку – зручні просто, та й немає для кого рядитися. Все це пролетіло в мить, але не збило з головної думки.

– Ти говориш, що хтось потребує допомоги, а сам тут чаї збираєшся ганяти! – кинула вона обвинувачення.

– Нічого я не збираюся! Просто дуже солодкого захотілося. Енергії багато витрачаю і взагалі… А чого в тебе ялинки немає?

– Яка різниця, – відмахнулася Ольга. – Немає і немає. Ні до чого вона мені. Так кому там допомога потрібна? І чого я взагалі робити повинна? Може легше лікаря викликати?

– Лікар не допоможе, – зі знанням справи сказав голос. Він явно щось жував.

Шлунок Ольги невдоволено відгукнувся у відповідь, вона ще не вечеряла, а сир з докором повільно висихав на тарілочці.

– Але допомога потрібна негайно? – уточнила Ольга. – Або поки ти тут жуєш, йому нічого не загрожує?
Ага, подавився. – Я б поплескала, але не бачу куди, – уїдливо вона. – Так ти поясниш в чому справа чи я забуваю, що чую незрозумілий голос і сідаю пити своє ігристе з біса смачним сиром!

– Тобі треба переодягнути ся Снігуронькою, викликати таксі і поїхати за адресою, яку я скажу, – жваво відрапортував голос.

– У мене немає костюма Снігуроньки, – втомлено зітхнула Ольга.

Маячня якась…а ме

– Придумай що-небудь, ти ж жінка, взагалі не проблема! А волосся у тебе якраз світле і перуки не треба.

Ольга раптом згадала про мамине блакитне кримпленове пальто, яке та носила в молодості і потім шкодувала викинути – пам’ять про юність. І про білі чобітки на підборах-чарочках, ні разу не ношені, для чогось куплені в тому році. Мозок вже активно працював, складаючи образ Снігуроньки з наявних підручних засобів. Коли Оля була маленькою, гра в переодягання була її улюбленою, в хід йшли навіть фіранки, з яких вона збирала королівські сукні. Вона так захопилася, що забула про свого спостерігача, тому ойкнула і сором’язливо прикрилася дверцятами шафи, коли пролунало збентежене покашлювання.

– Я не дивлюся, – заспокоїв голос.

– На кухні у верхньому правому ящику є половина шоколадки, – Оля помахала рукою через дверцята в сторону кухні.

Все, що відбувається здавалося маренням, але невимовно захопило, закрутило так, що Оля навіть тихенько заспівала, коли рум’янила щоки – останній штрих в образі.

– А у тебе хороший голос, – пролунало з кухні. – Вау! Тебе не впізнати!

Ольга кокетливо покрутилася і шаркнула ніжкою, намалювавши півколо гострим носиком чобота, а потім завзято притупнула, руки в боки.

– Прекрасна! – схвально клацнув язиком голос. – Викликай таксі, диктую адресу …

Уже в машині Ольга раптом усвідомила, що це не захоплююча подорож у світ казки, а досить дивна місія з порятунку людини в супроводі її ж “фіналу”. І злякалася. Злякалася так, що пальці затремтіли і голос пропав, коли вона хотіла попросити водія повернути назад.

– Все буде добре, ти впораєшся, – довірливо шепнули на вухо.

– А якщо у мене не вийде? Я взагалі не уявляю, що я повинна робити!

– Імпровізуй. Головне, затриматися в квартирі до бою курантів.

– Це ж 3 години! Жодна Снігуронька не зможе стільки імпровізувати, тим більше без Діда Мороза.

– А ти постарайся, пам’ятай, на кону його життя.

– А з чого це ти раптом вирішила допомогти? – підозріло засичала вона. – У тебе ж начебто інше призначення.

– Думаєш тільки у вас бюрократія? Знаєш скільки паперів треба оформити? А в Новий рік всі гуляють, ніхто працювати не хоче, а ти, як бовдур будеш…

– Ясно, ясно, – перебила Ольга. – Я-то думала у тебе почуття з’явилися, співчуття…

– Та звідки у нас почуття, – хмикнув голос у відповідь.

– Приїхали, красуне! – гучно пробасив водій.

Ольга обережно вийшла з машини і поплила до під’їзду. Тонке пальтечко відразу продуло і вона відчула, що замерзає. Може тому її зуби вибивали дріб, коли вона натиснула кнопку дзвінка, а не від страху і хвилювання.

– Ви хто? – господар квартири здивовано поглянув на Снігуроньку. – Ааа, вам, напевно, поверхом вище, до Самойлових.

– Ні. Я до вас, – Ольга озирнулася, шукаючи підтримки від голосу, але рятівний голос мовчав, а так як пауза затягувалася, вона почала тараторити все, що приходило в голову. – Мені терміново потрібна ваша допомога, розумієте, мій Дід Мороз, гм, гм, напився і вийшов, так би мовити, з ладу. А Самойлові чекають Діда Мороза! Їм, за великим рахунком, і Снігуронька не так потрібна, як Дід Мороз, розумієте? Я вже дванадцять квартир обійшла, ніхто не хоче допомагати, я вже не знаю, що мені робити, тому що діти чекають і вони, напевно, сильно засмутиться, а я, я …

Тут у Олі потекли сльози і вона по-дитячому шмигнула носом.

– Заходьте, – скомандував чоловік. – Нічого тут сирість розводити на порозі.

Ольга ще раз шмигнула носом і рішуче зробила крок в квартиру.

– Що я маю робити? Костюма, я так розумію, у вас немає, – він виразно подивився на її порожні руки.

– Придумаємо що-небудь, – з ентузіазмом вигукнула Оля, задоволена, що її план вдався. – Ви в дитинстві грали в переодягашки?

– Хто ж в них не грав? – посміхнувся чоловік. – У мене є старий кожух і червоне покривало, з нього мішок можна зробити…

Через двадцять хвилин вони зі сміхом приладнали до його обличчя клоччасту бороду з вати, з якої стирчали ялинкові голки. Чистої вати в домі не знайшлося, довелося знімати з пухнастої красуні.

– У вас ялинка жива, – з придихом сказала Ольга, потягнувши ніздрями аромат хвої.

– Так, це в нашій родині традиція. Батьків давно немає, а я в пам’ять про них щороку наряджаю, – він тепло посміхнувся і Ольга подумала, що він дуже красивий. – Тут у кожної іграшки своя історія, – він торкнувся пальцем червоною шишечки, – цю тато подарував мамі в їх перший Новий рік, тому вона висить на самому верху… А де, до речі, подарунки дітям? – він насупився і борода сповзла набік.

– Нууу, батьки, напевно, дадуть, – Ольга поправила йому бороду. – Ми просто привітаємо…

– Та ви що? Так не годиться! Вони чекають подарунків! Зачекайте-но…

Чоловік скинув кожух – запарился, і почав снувати по квартирі. Дуже скоро на столі виросла значна гірка найрізноманітніших предметів: книги, шоколад, складаний ножик, м’яч, гантелі, дзеркальце в красивій оправі, коробочки з чаєм і навіть праска в новій упаковці.

– На п’ятому поверсі молодята живуть, – відповів він на її здивований погляд, – зайдемо їх привітати. Якщо вже працювати Дідом Морозом, так по повній програмі.

За дві години вони обійшли майже всі квартири в їхньому під’їзді – тричі їх вмовляли сісти за стіл і навіть намагалися напоїти, чотири рази обдарували у відповідь, один раз намагалися викупити Снігуроньку, а діти Самойлових заплакали від щастя, тому що отримали в подарунок плейстейшен.

– Це було неймовірно! – засміявся Дід Мороз Ввалилися назад в свою квартиру. – Дякую вам за таке свято. Здається, у мене з’явилася нова традиція, тільки костюми треба купити, та подарунками запасатися весь рік.

Ого! Через 15 хвилин куранти, ви ж не встигнете до дому дістатися! Чи не хочете у мене, – несміливо запропонував він, і тут же зніяковів, – чи вас чекають?

– Ніхто мене не чекає, тому із задоволенням, – щиро відповіла Ольга. Їй і справді було приємне його товариство. Його? Вона навіть не знала імені того, кого рятувала.

– Валентин, можна Валік, – простягнув він руку, немов прочитавши її думки.

– Ольга, можна Леля.

– Ну що, Лелю, встигнемо накрити на стіл? У мене там є м’ясо, сир, мандарини…

Сонячні часточки новорічного цитруса живописно прикрасили тонко нарізані скибочки м’яса, а ігристе заструменіло в келихи якраз з першим ударом курантів.

“Нехай він закохається в мене!” – загадала Ольга.

“Нехай вона закохається в мене!” – загадав Валентин.

Голос посміхнувся і повернувся до тієї, кого любив.

– Я ж казав, що врятую твою підопічну? Тепер ти вільна і можеш зустріти зі мною Новий рік.

– Класно ти все провернув, – Ольжина “остання мить” заглянула в блокнот вічності, – тепер у неї термін життя тривав ще 60 років. Я захоплена.

– Дякую, – зашарівся від задоволення “Голос”. – Так що там щодо відпустки? Може махнем на море?

Автор: Aліса Aтрейдас.

Фото ілюстративне.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Оля стояла в торговому центрі і насолоджувалася відчуттям свята. Ялинка, прикраси, подарунки, люди снують туди-сюди… Передноворічна суєта, останні години перед Новим роком. 31 грудня. Ех. А вона взагалі ялинку не вбрала. Та й для кого наряджати? Живе одна, дітей немає… Коли вона втратила почуття свята? Років п’ять тому, коли не стало мами? Мамочки