Оля стояла в торговому центрі і насолоджувалася відчуттям свята. Ялинка, прикраси, подарунки, люди снують туди-сюди… Передноворічна суєта, останні години перед Новим роком. 31 грудня. Ех. А вона взагалі ялинку не вбрала. Та й для кого наряджати? Живе одна, дітей немає… Коли вона втратила почуття свята? Років п’ять тому, коли не стало мами? Мамочки

Україна

Так, змахнути сльози, не розпускати нюні, навіщо вона прийшла? Курка і молоко? Ось і вперед, он “Перехрестя”, там сьогодні на курку акція…

Вона дивилася на порожню полицю з акційною куркою, коли почула легкий хлопок. Немов хтось плеснув у долоні біля вуха. Здригнулася і озирнулася сторожко. Нікого. Взяти дорогу куру, чи халяльну? Знову хлопок, тільки сильніший, дзвінкіший. Біля неї на два метри нікого – люди на автоматі дотримуються дистанції.

– Хто тут? – для чогось запитала вона пошепки.

Відео дня:

– Я!

Почула у відповідь і ноги самі понесли. Куди? Неважливо, подалі від цього місця. А за спиною шелест і холодок. Страшно, моторошно і… смішно. Пирснула в маску, зупинилася і зігнулася від сміху. Чоловік з візком обрулив, пригальмував, озирнувся – може погано дівчині? А, ні, регоче, зрозуміло – Новий рік на носі. Теж посміхнувся і пройшов повз зелений горошок, який дружина сказала на олів’є купити. А Ольга вже реготала так, що сльози виступили, а потім пішла і купила шматок дорогого сиру і ігристого. Ось захотілося так, що хоч в магазині відкривай і пий. До того ж сьогодні свято!

Ледве додому доїхала, в передчутті. Зірвала маску, руки з милом, обличчя теж, за звичкою оглянула себе на наявність нових зморшок. Підморгнула двом новим, і, приспівуючи, попрямувала на кухню. Через десять хвилин вона блаженно розтягнулася в кріслі, смакуючи напій. Рівні квадратики сиру нетерпляче чекали своєї черги на тонкій порцеляновій тарілочці – пам’ять від бабусі. І такий спокій, таке блаженство по всьому єству!…

– Могла б і шоколадку взяти, молочну, – пролунало поруч і Ольга, поперхнувшись, закашлялась.

Очі зиркнули на стіл в пошуку ножа. На кухні залишила!

Ноги самі піджалися і вона згорнулася на кріслі в клубочок – така захисна поза, коли вже зовсім немає шансів. І очі. Очі заплющити. Ще вуха затиснути руками, але пальці вчепилася в келих. Чого вже там! Залпом! До дна! І застигнути. Чекати. Чого? Оля відкрила одне око, потім друге. У кімнаті, крім неї, нікого. Глюки? Чого б це?

– Ауу! – сказала в порожнечу і прислухалася.

– Я тебе налякав?

Ці слова з нізвідки немов відро крижаної води, аж серце зупинилося. Задихнулася, але змогла видавити з себе: “До чортиків!”

– Ну, тоді ти за адресою, – реготнув у відповідь.

– Ти привид? – зірвалося у неї.

– Цур мене, – весело відгукнулися з порожнечі.

– Голос чоловічий, – констатувала Ольга.

Страх поступився місцем цікавості.

– Тепленька пішла, – в голосі явно чулася насмішка.

– Та годі вже жартів! – раптом розлютилася Ольга.

У ряди-годи вона дозволила собі розслабитися і “на тобі”!

– Вибачте! – абсолютно щиро пролунало поруч, так, що Ольга здригнулася.

Чомусь на очах виступили сльози, а в носі защипало так, що ще секунда і хлине потік цих сліз.

– Обіцяю, все пояснити, щоб не лякати вас, – примирливо сказав голос.

– Вже, будь ласка, – буркнула Ольга.

– Я – Остання мить, – серце Ольги стислося, – але не ваша. – Відпустило, але осад залишився. – У трьох кілометрах від вас, – Голос замовк і Ольга нетерпляче підняла брови, – відійде за межу чоловік…

Знову тягуче мовчання.

– І? – не витерпіла вона.

– І ви повинні йому допомогти.

– А ви його см…? – уточнила вона і підняла брову.

– Так.

– Тобто у кожного своя?

– Ну, звичайно, – здивовано пролунало десь в районі кухні.

– Що ви там шукаєте? – Ольга вибралася з крісла і зробила обережний крок.

– Що-небудь солоденьке. В ідеалі шоколад, але можна і печиво на худий кінець.

– На худий кінець, – повторила Ольга луною. – Немає в мене нічого солодкого. На дієті я.

– Обманюєш.

Ользі здалося, що її критично оглядають. Стало соромно за свої старенькі треники і розтягнуту футболку – зручні просто, та й немає для кого рядитися. Все це пролетіло в мить, але не збило з головної думки.

– Ти говориш, що хтось потребує допомоги, а сам тут чаї збираєшся ганяти! – кинула вона обвинувачення.

– Нічого я не збираюся! Просто дуже солодкого захотілося. Енергії багато витрачаю і взагалі… А чого в тебе ялинки немає?

– Яка різниця, – відмахнулася Ольга. – Немає і немає. Ні до чого вона мені. Так кому там допомога потрібна? І чого я взагалі робити повинна? Може легше лікаря викликати?

– Лікар не допоможе, – зі знанням справи сказав голос. Він явно щось жував.

Шлунок Ольги невдоволено відгукнувся у відповідь, вона ще не вечеряла, а сир з докором повільно висихав на тарілочці.

– Але допомога потрібна негайно? – уточнила Ольга. – Або поки ти тут жуєш, йому нічого не загрожує?
Ага, подавився. – Я б поплескала, але не бачу куди, – уїдливо вона. – Так ти поясниш в чому справа чи я забуваю, що чую незрозумілий голос і сідаю пити своє ігристе з біса смачним сиром!

– Тобі треба переодягнути ся Снігуронькою, викликати таксі і поїхати за адресою, яку я скажу, – жваво відрапортував голос.

– У мене немає костюма Снігуроньки, – втомлено зітхнула Ольга.

Маячня якась…а ме

– Придумай що-небудь, ти ж жінка, взагалі не проблема! А волосся у тебе якраз світле і перуки не треба.

Ольга раптом згадала про мамине блакитне кримпленове пальто, яке та носила в молодості і потім шкодувала викинути – пам’ять про юність. І про білі чобітки на підборах-чарочках, ні разу не ношені, для чогось куплені в тому році. Мозок вже активно працював, складаючи образ Снігуроньки з наявних підручних засобів. Коли Оля була маленькою, гра в переодягання була її улюбленою, в хід йшли навіть фіранки, з яких вона збирала королівські сукні. Вона так захопилася, що забула про свого спостерігача, тому ойкнула і сором’язливо прикрилася дверцятами шафи, коли пролунало збентежене покашлювання.

– Я не дивлюся, – заспокоїв голос.

– На кухні у верхньому правому ящику є половина шоколадки, – Оля помахала рукою через дверцята в сторону кухні.

Все, що відбувається здавалося маренням, але невимовно захопило, закрутило так, що Оля навіть тихенько заспівала, коли рум’янила щоки – останній штрих в образі.

– А у тебе хороший голос, – пролунало з кухні. – Вау! Тебе не впізнати!

Ольга кокетливо покрутилася і шаркнула ніжкою, намалювавши півколо гострим носиком чобота, а потім завзято притупнула, руки в боки.

– Прекрасна! – схвально клацнув язиком голос. – Викликай таксі, диктую адресу …

Уже в машині Ольга раптом усвідомила, що це не захоплююча подорож у світ казки, а досить дивна місія з порятунку людини в супроводі її ж “фіналу”. І злякалася. Злякалася так, що пальці затремтіли і голос пропав, коли вона хотіла попросити водія повернути назад.

– Все буде добре, ти впораєшся, – довірливо шепнули на вухо.

– А якщо у мене не вийде? Я взагалі не уявляю, що я повинна робити!

– Імпровізуй. Головне, затриматися в квартирі до бою курантів.

– Це ж 3 години! Жодна Снігуронька не зможе стільки імпровізувати, тим більше без Діда Мороза.

– А ти постарайся, пам’ятай, на кону його життя.

– А з чого це ти раптом вирішила допомогти? – підозріло засичала вона. – У тебе ж начебто інше призначення.

– Думаєш тільки у вас бюрократія? Знаєш скільки паперів треба оформити? А в Новий рік всі гуляють, ніхто працювати не хоче, а ти, як бовдур будеш…

– Ясно, ясно, – перебила Ольга. – Я-то думала у тебе почуття з’явилися, співчуття…

– Та звідки у нас почуття, – хмикнув голос у відповідь.

– Приїхали, красуне! – гучно пробасив водій.

Ольга обережно вийшла з машини і поплила до під’їзду. Тонке пальтечко відразу продуло і вона відчула, що замерзає. Може тому її зуби вибивали дріб, коли вона натиснула кнопку дзвінка, а не від страху і хвилювання.

– Ви хто? – господар квартири здивовано поглянув на Снігуроньку. – Ааа, вам, напевно, поверхом вище, до Самойлових.

– Ні. Я до вас, – Ольга озирнулася, шукаючи підтримки від голосу, але рятівний голос мовчав, а так як пауза затягувалася, вона почала тараторити все, що приходило в голову. – Мені терміново потрібна ваша допомога, розумієте, мій Дід Мороз, гм, гм, напився і вийшов, так би мовити, з ладу. А Самойлові чекають Діда Мороза! Їм, за великим рахунком, і Снігуронька не так потрібна, як Дід Мороз, розумієте? Я вже дванадцять квартир обійшла, ніхто не хоче допомагати, я вже не знаю, що мені робити, тому що діти чекають і вони, напевно, сильно засмутиться, а я, я …

Тут у Олі потекли сльози і вона по-дитячому шмигнула носом.

– Заходьте, – скомандував чоловік. – Нічого тут сирість розводити на порозі.

Ольга ще раз шмигнула носом і рішуче зробила крок в квартиру.

– Що я маю робити? Костюма, я так розумію, у вас немає, – він виразно подивився на її порожні руки.

– Придумаємо що-небудь, – з ентузіазмом вигукнула Оля, задоволена, що її план вдався. – Ви в дитинстві грали в переодягашки?

– Хто ж в них не грав? – посміхнувся чоловік. – У мене є старий кожух і червоне покривало, з нього мішок можна зробити…

Через двадцять хвилин вони зі сміхом приладнали до його обличчя клоччасту бороду з вати, з якої стирчали ялинкові голки. Чистої вати в домі не знайшлося, довелося знімати з пухнастої красуні.

– У вас ялинка жива, – з придихом сказала Ольга, потягнувши ніздрями аромат хвої.

– Так, це в нашій родині традиція. Батьків давно немає, а я в пам’ять про них щороку наряджаю, – він тепло посміхнувся і Ольга подумала, що він дуже красивий. – Тут у кожної іграшки своя історія, – він торкнувся пальцем червоною шишечки, – цю тато подарував мамі в їх перший Новий рік, тому вона висить на самому верху… А де, до речі, подарунки дітям? – він насупився і борода сповзла набік.

– Нууу, батьки, напевно, дадуть, – Ольга поправила йому бороду. – Ми просто привітаємо…

– Та ви що? Так не годиться! Вони чекають подарунків! Зачекайте-но…

Чоловік скинув кожух – запарился, і почав снувати по квартирі. Дуже скоро на столі виросла значна гірка найрізноманітніших предметів: книги, шоколад, складаний ножик, м’яч, гантелі, дзеркальце в красивій оправі, коробочки з чаєм і навіть праска в новій упаковці.

– На п’ятому поверсі молодята живуть, – відповів він на її здивований погляд, – зайдемо їх привітати. Якщо вже працювати Дідом Морозом, так по повній програмі.

За дві години вони обійшли майже всі квартири в їхньому під’їзді – тричі їх вмовляли сісти за стіл і навіть намагалися напоїти, чотири рази обдарували у відповідь, один раз намагалися викупити Снігуроньку, а діти Самойлових заплакали від щастя, тому що отримали в подарунок плейстейшен.

– Це було неймовірно! – засміявся Дід Мороз Ввалилися назад в свою квартиру. – Дякую вам за таке свято. Здається, у мене з’явилася нова традиція, тільки костюми треба купити, та подарунками запасатися весь рік.

Ого! Через 15 хвилин куранти, ви ж не встигнете до дому дістатися! Чи не хочете у мене, – несміливо запропонував він, і тут же зніяковів, – чи вас чекають?

– Ніхто мене не чекає, тому із задоволенням, – щиро відповіла Ольга. Їй і справді було приємне його товариство. Його? Вона навіть не знала імені того, кого рятувала.

– Валентин, можна Валік, – простягнув він руку, немов прочитавши її думки.

– Ольга, можна Леля.

– Ну що, Лелю, встигнемо накрити на стіл? У мене там є м’ясо, сир, мандарини…

Сонячні часточки новорічного цитруса живописно прикрасили тонко нарізані скибочки м’яса, а ігристе заструменіло в келихи якраз з першим ударом курантів.

“Нехай він закохається в мене!” – загадала Ольга.

“Нехай вона закохається в мене!” – загадав Валентин.

Голос посміхнувся і повернувся до тієї, кого любив.

– Я ж казав, що врятую твою підопічну? Тепер ти вільна і можеш зустріти зі мною Новий рік.

– Класно ти все провернув, – Ольжина “остання мить” заглянула в блокнот вічності, – тепер у неї термін життя тривав ще 60 років. Я захоплена.

– Дякую, – зашарівся від задоволення “Голос”. – Так що там щодо відпустки? Може махнем на море?

Автор: Aліса Aтрейдас.

Фото ілюстративне.

Источник

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN