Оксана не сумнівалася: вона вступатиме у той же вуз, що й Андрій. Хоча з дитинства мріяла стати вчителькою. Але Андрій був ще більшою її мрією.

У центрі Тернополя жінки продають підсніжники. Порцелянові білі пелюстки ледь виглядають із зелених чашечок листочків. Здається, вони розтануть від теплого подиху як сніжинки, що падають на долоні. Купую букетик.

– Дайте і мені, – зупиняється поруч уже не молода, але вродлива жінка. – Колись давно, ось так у лютому мені подарували підсніжники. Відтоді я їх завжди купую, тільки-но з’являються. І тоді відчуваю: уже майже весна, пише газета “Наш День“.

За якусь мить жінка зникне у натовпі. Швидше за все, ми більше ніколи не зустрінемося. Але мені чомусь не хочеться отак просто розлучатися з незнайомкою.

– Напевне, це була гарна подія, якщо ви пам’ятаєте стільки літ, – кажу жінці.

– І гарна, і сумна. Щаслива і гірка…

Так я познайомилася з Оксаною. А потім почула історію її життя і кохання.

Оксана не сумнівалася: вона вступатиме у той же вуз, що й Андрій. Хоча з дитинства мріяла стати вчителькою. Але Андрій був ще більшою її мрією. Він прийшов у їхній десятий клас з іншої школи, а здавалося, ніби вчився тут завжди. Принаймні, Оксані.

З радістю пояснювала хлопцеві задачі з геометрії чи завдання з хімії. Оксана – кругла відмінниця, тому їй це неважко зробити. І тільки собі зізнавалася, що просто хоче бути поруч з Андрієм. Пізніше Оксана зрозуміє: це була любов. Перша і на все життя.

У вузі вона теж писала собі та коханому конспекти, готувала за нього практичні і семінарські заняття. І знову стверджувала, що їй це – неважко.

Якось напровесні він увірвався до неї в кімнату: веселий, рвучкий, пропахлий вітром. Простягнув букетик підсніжників:

– Візьми, це – тобі. Там, надворі, уже майже весна.

Того вечора вони довго гуляли промерзлим містом. І поклялися, що кохатимуть одне одного завжди.

Одружилися відразу після закінчення вузу. Андрій влаштувався на роботу. Оксані, як кращій студентці, запропонували залишитися на кафедрі. Ще й з кімнатою у гуртожитку.

Андрій урочисто пообіцяв, що так триватиме недовго. Він зробить усе, аби вони якнайшвидше перебралися у нормальне житло.

Андрій їздив у відрядження. Оксана пекла чоловікові у дорогу різні домашні ласощі, складала у сумку випрасувані сорочки.

– Щось дуже часті ті від’їзди, доню, – застерігала Оксану мама. – Дивися, якби чого не вийшло…

Оксану нервували мамині слова. Справді, Андрій любить веселі компанії, бувати з друзями, але хіба ж це злочин? А про сім’ю мусить дбати, особливо тепер, коли Оксана чекає дитину.

Але він так і не ввіз їх з донечкою у нову квартиру.

– Потерпіть ще трохи, – просив Оксану. – Ось підвищать мене у посаді…

Ловила себе на думці: чоловікові слова – часто лише порожні обіцянки. У той час, коли інші їдуть на заробітки чи шукають і тут, як забезпечити сім’ю…

– Як ти можеш? – дивився на неї образливо, коли якось натякнула: не жити ж їм вічно у гуртожитку. – Я, з вищою освітою…

Промовчала. Про те, що вона закінчила той самий вуз, ще й з відзнакою, але не соромиться в’язати дитячі речі і продавати їх на ринку. Що давно залишила кафедру і працює зовсім не за спеціальністю, а там, де більше платять. Бо їх тепер уже троє.

Якось збирала чоловіка у чергове відрядження. Вирішила глянути, чи не забув Андрій покласти документи у дипломат. З-поміж паперів випала записка: «Зустрінемось, як завжди, о сьомій. Не забудь купити шампанське. Ольга».

Пекучий бiль пронизав тiло. Аж похитнулася. Теплі Софійчині руки, що обнімали за шию, змусили вдати ніби нічого не сталося. Силувано всміхнулася.

– Що з тобою, Оксано? – нахилився до неї й Андрій.

– Нічого. Зачини дипломат, а то документи загубиш.

Він зрозумів: Оксана про все здогадалася. Щось пояснював про ділові стосунки, про те, що це – несерйозно. Знав: дружина йому не вірить. І навіть останній аргумент, що він над усе любить її і доньку Софійку, звучав не особливо переконливо.

І все-таки Оксана простила. Тому що справді любила.

Того дня вона відпросилася з роботи. Хотіла спекти торта – завтра у Софійки день народження. Ще з коридору почула у кімнаті голоси, сміх, запах кави. І як колись, нестерпний бiль пронизав тiло.

Вони розлучилися тихо, без суперечок і cкандалiв. Тільки довгі безсонні ночі знають про Оксанині сльози.

Скільки разів вона розповідала Софійці, що тато поїхав на заробітки. Що скоро повернеться і вони знову будуть утрьох. Навіть листи писала Андрієві разом з донькою, які так і залишилися невідправленими.

На заробітки Оксана поїхала сама. І невдовзі вони перебралися з донькою у двокімнатну квартиру.

Влаштувалася на хорошу роботу. Рідні і друзі намовляли: пора заміж, Оксано. Відбулася жартом, мовляв, женихи уже для Софійки ростуть. Хоча знала, що і з роками гарна, і чоловічої уваги їй не бракує. Ніби чекала чогось. Про Андрія не знала майже нічого. Чула, ніби одружився, ніби виїхав з міста. Тільки один-єдиний раз надійшов від нього лист. Не відкрила, не хотіла нового бoлю.

І раптом ця зустріч. Через стільки літ. Уже Софійка студентка. Заміж збирається. Якось вибралися вони на ринок, плаття, фату приглянути.

– Оксано…

Андрій. Дивився на неї так, ніби і не було довгих років розлуки.

– Ти не змінилася, Оксано. Гарна, як і колись. Як ви, як Софійка? Я часто думаю про вас. Як би можна було усе повернути.

Розповідав, що давно живе сам. Якось не знайшов щастя ні з ким. І якби вона, Оксана, захотіла…

Не встигла відповісти: з-поміж натовпу до них пробиралася Софійка.

– Де ж ти пропала, мамо? Я вже плаття підшукала. Ой, вибачте, – помітила і не впізнала Андрія.

Він хотів щось сказати. Та Оксана посміхнулася і йому, і доньці.

– Я вже йду, Софійко. А це – мій давній знайомий. Колись працювали разом. Ну, біжи, показуй те, що вибрала.

Спішила попрощатися.

– Може, ще зустрінемося, Оксано? – почула услід.

– Може, Андрію.

Він стояв пригнічений, розгублений. Оксані ж чомусь згадувався той давній вечір у тісній кімнаті гуртожитку. Букетик змерзлих квітів і хлопець, який пахнув вітром.

…А в Тернополі, незважаючи на лютневі приморозки, жінки продають підсніжники. Кажуть, їх привозять з Карпат. Дехто запевняє, що порцелянові голівки розквітли вже у наших лісах. Утім, хіба важливо, де саме з-під снігу пробиваються ці ніжні першоцвіти? Надворі майже весна.

Зіна КУШНІРУК.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Оксана не сумнівалася: вона вступатиме у той же вуз, що й Андрій. Хоча з дитинства мріяла стати вчителькою. Але Андрій був ще більшою її мрією.