Одна жінка міркувала, з ким же їй зустрічати Новий рік – з Анатолієм чи телевізором. Телевізор переміг, оскільки начисто програв Анатолію у занудстві

Перед Новим роком часу в обріз – звіти, латання дірок, по магазинах бігати ніколи, – і жінка замовила в Інтернеті кошик продуктів: цукерки, випивку, фрукти, нарізка всяка, бонусом від фірми крихітна ялиночка.
Тридцять першого, десь біля сьомої , домофон оголосив про прибуття кур’єра. Жінка почекала п’ять хвилин, десять – ну скільки ще потрібно, щоб дійти до четвертого поверху, – не витримала, одяглася і спустилася вниз.

Двері в під’їзд були розкриті, а на ганку стояла корзина і сидів кур’єр, чоловік років тридцяти п’яти. У відповідь на нагадування про слоган «Від прилавка до дверей – миттю!» замахав руками і залементував: ви спеціально ганок не чистите, так?! Щоб веселіше було?! Лід суцільний! Гепнувся, ногу потягнув, добре, хоч не зламав!

Жінка сказала, якщо двірник не чистить, звертайтеся в ЖЕК, а вона при чому, кожен повинен займатися своєю справою.

А кур’єр сказав, коли на його ґанку сніг-лід, а двірник в лінюх, то він сам бере лопату, наводить порядок і не чекає втручання вищих сил, і, що цікаво, руки від непосильної праці не відвалюються.

А жінка сказала, що щаслива бачити таку свідомість, до побачення, і, вже закриваючи двері, побачила, як кур’єр на одній нозі намагається спуститися з ганку. Жінка подивилася, як він стрибає впольованим горобцем, несподівано для самої себе розвернулася і сказала:

– Ви не зможете вести машину. Зачекайте, я допоможу. Що ви дивились, я п’ятнадцять років за кермом!

– Вам нема чим зайнятися? Майте на увазі, у мене ще п’ять замовлень, години на три.

– Так, нічим, але вам яке діло, – сказала жінка. – Поставлю свою корзину на заднє сидіння, нагадайте потім, щоб забрала.

Машина виявилася новою «Хондою».

– Як, проте, зріс добробут кур’єрів. Може, і мені кинути все, до вас податися?

– У нас конкуренція, вам не світить. Артем.

– Марія.

І вони відвезли плюшевого тигра на Селянську 3 – хлопчикові Федору від бабусі Емми з Ванкувера (ура! Бабуля не обманула!), І великий м’який пакет на Севастопольську – літній парі від племінниці Іри з сім’єю (навіщо ж вони так витрачалися?), і три товстих книги французькою в самий кінець Незалежності – професору від колишнього студента Олега (не очікував, ніяк не очікував), і букет біло-рожевих хризантем на Паркову – дівчині Ассоль від невідомо кого (ой! це Юра! точно, Юра !), і красиву важку коробку на Жасминову – Олені Вікторівні від Костюкевича І. (ні-ні, я не плачу, я просто щаслива!).

– Ого, десята, спасибі, виручили, – сказав Артем. – Раз ви нині добра самаритянка, доставте мене додому, тут поруч, машина нехай у вас у дворі постоїть, завтра пришлю за нею. Один кур’єр занедужав, у другого дружина народжує, інші – дай бог, щоб своє розвести встигли; Довелося самотужки.

– Добре, – сказала Марія, – відвезу, сім’я, напевно, зневірилася вас дочекатися.

– З сім’ї у мене кіт, навряд чи він все очі виплакав, ось сюди, наліво.

Падав тихий сніг, за будинками бабахав феєрверк, на лавочці під ліхтарем сиділа бабуся з паличкою.

– Бабусю, чому ви тут сидите, вам погано?

– Що ти, дитино, не хвилюйся, вийшла на повітря, від телевізора очі болять, посиджу, на людей подивлюся.

– Бабусю, ви з якої квартири? З сімнадцятої? А кликати вас як? Антоніна Петрівна? А прізвище? Єгорова? О, мені пощастило, шукати не треба, я зі служби доставки, вам хтось надіслав подарунок – не знаю, хто саме, але точно вам, Єгоровій Антоніні Петрівні, квартира сімнадцять. Ось, тут продукти всякі, цукерки, ось ялинка ще. Самі донесете? Ні-ні, не помилилася, що ви, у нас строго, у нас не переплутаєш.

Старенька зняла рукавицю, доторкнулася рукою до ялинки.

– Синочку мій, стільки років ні листа, ні листівки, не мастак писати, а пам’ятає. Знала я, що не забув, знала, дитинко, це від синочка мого, не забув. Стій, дитинко, дай пригощу тебе чимось, стій, от молодь, все бігом.

– Донечка, – сказав Артем, відклавши телефон, – у Феді нашого донечка. Послухайте, Маріє, у вас вдома їжа є? Пусто? У мене шинка якась була, яйця, півпляшки випивки, хліб повинен був залишитися. Ви вмієте омлет робити, такий повітряний? Вмієте? А чарку вип’єте? Як мати Тереза, ви не повинні відмовити стражденному, кульгавому і голодному. Чи мені на лавочку сісти, щоб ви мене пошкодували?

Один дідок подивився, хмикнув і вирішив, ось так і треба, а не «Діду Морозе – мені те! Діду Морозе – мені це!».

Давайте самі, не маленькі.

У діда ноги не стомилися.

Автор: Наталія Bолнiстая.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Одна жінка міркувала, з ким же їй зустрічати Новий рік – з Анатолієм чи телевізором. Телевізор переміг, оскільки начисто програв Анатолію у занудстві