У сучасних реаліях зимова гума є обов’язковою умовою безпеки і навіть вимогою закону в холодний сезон, а її відсутність загрожує штрафами. Однак у СРСР підхід до зимової експлуатації автомобіля був кардинально іншим, і поняття “зимова гума” як такої для масового споживача просто не існувало, передають Патріоти України.
Така ситуація пояснювалася низкою факторів: від обмеженого вибору на ринку до загальної обережності водіїв. OBOZ.UA розібрався, чому радянські автолюбителі обходилися без спеціалізованої гуми, які методи використовували для покращення зчеплення і чому цей досвід став символом часу.
Основною причиною відсутності масового переходу на зимові шини було поєднання економічних чинників та обмеженого вибору. Спеціалізовану зимову гуму в СРСР просто не виробляли у достатній кількості. Замість цього автовласники купували два комплекти всесезонних шин: нові зберігали для використання взимку, а зношені залишали на літній сезон. Це було продиктовано як економією, так і тим, що автомобіль був дорогим і рідкісним задоволенням, яке вимагало максимальної дбайливості.
Через це в умовах сильної ожеледиці чи снігопаду багато водіїв обмежували поїздки або взагалі намагалися не виїжджати, щоб не наражати машину на ризик. Такий підхід значно знижував загальну потребу у спеціалізованій зимовій гумі. Крім того, громадський транспорт, як-от трамваї, мав набагато більший пріоритет у житті громадян, ніж це є сьогодні.
Зимові лайфхаки водіїв в СРСР
Для тих, кому все ж доводилося регулярно виїжджати, негода вимагала винахідливості. Одним із найпопулярніших “лайфхакв” було використання ланцюгів протиковзання, які водії майстрували самостійно. Вони мали вигляд пов’язки навхрест по колесу з фіксацією на диску, що суттєво покращувало чіпкість із дорогою.Іншим поширеним, хоча й недосконалим методом, було “шипування” шин у домашніх умовах. Водії самостійно вбивали у протектор маленькі шурупи, цвяхи або болти, намагаючись створити імітацію шипованої гуми. Цей саморобний спосіб не відзначався міцністю, і елементи часто випадали, але в умовах дефіциту він був “кращим, ніж нічого”.
Шини “Сніжинка”
Спеціалізовані зимові шини для масового споживача почали виробляти в СРСР лише у 1980-х роках, хоча перші спроби розробки робилися ще у 60-х роках у НДІ шинної промисловості. Випуск довірили Уральському шинному заводу, який створив легендарну модель АІ-168У, швидко охрещену народом “Сніжинкою”. Свою назву вона отримала завдяки характерному малюнку протектора, схожому на зимовий візерунок.
“Сніжинка” була розрахована на зимові умови та мала протектор, призначений для кращого зчеплення на снігу та льоду. Вона випускалася лише в одному розмірі — 165/65 R13, а комплект коштував близько 200 рублів, що було відчутною сумою наприкінці 80-х. Попри це, модель випускали до початку 2000-х років, що свідчило про високий попит.
На жаль, радість від появи першої вітчизняної зимової гуми швидко змінилася розчаруванням. Головною проблемою “Сніжинки” була втрата еластичності на сильному морозі: покришки буквально кам’яніли. Це призводило до катастрофічної втрати зчеплення, і машину “несло дорогою, ніби льодом”.
Через це багато водіїв встановлювали “Сніжинку” лише на ведучі колеса, щоб хоч якось покращити керованість. Найкмітливіші продовжували вбивати в неї саморобні шпильки, намагаючись врятуватися на слизькій трасі. Поява “Сніжинки” стала символом часу, коли головною цінністю була не якість чи зручність, а сама можливість здійснювати поїздки.
