– Ну не можна ж так! Вона ж йому матір! Він має право, щоб в будинку, який належить і йому, жила його мама на старості років, – таке я все частіше чую від родичів чоловіка, та й знайомі мої мене засуджують за спиною, хоча вголос ніхто особливо нічого і не говорить

Україна

– Ну не можна ж так! Вона ж йому матір! Він має право, щоб в будинку, який належить і йому, жила його мама на старості років, – таке я все частіше чую від родичів чоловіка, та й знайомі мої мене засуджують за спиною, хоча вголос ніхто особливо нічого і не говорить.

А справа в моїй свекрусі. Наталії Петрівні зараз 82 роки, вік, вага близько 150 кілограм, супутні недуги.

– Ви б Наташу до себе забрали, – почала говорити кілька років тому племінниця мами чоловіка, – ну і що, що ти приїжджаєш до неї щодня, а раптом вночі що трапитися? Як вона одна? Твій Костя у неї єдиний син.

Так, мій чоловік – єдиний син Наталії Петрівни, а я – єдина дружина, а ще є єдиний онук. І свекруха останні років 5 не покидає меж своєї квартири – ноги не несуть, та й просто ходити з її огрядністю важко. А почалася наша історія 30 років тому, коли мама чоловіка була в тому віці, в якому я зараз, енергійна, владна і здорова.

– І кого ти мені привів? – примружилася мама а мого нареченого Кості, – Це ось для «цього» я ​​на тебе життя поклала?

Почувши подібне, я розвернулася і пішла в бік автобусної зупинки. Свекруха тоді жила в невеликому, але заможному селищі, в своєму величезному будинку: чоловік був при хорошій посаді, так що і після того, як його не стало Наталя Петрівна не бідувала. Костя мене наздогнав, ми поїхали разом. У мене чоловік не мамин синочок, але він м’який за характером, вихований у повазі до старших.

– Не звертай уваги, – намагався він заспокоїти мене, – мама просто така.

Ми одружилися, потім важко заробляли на своє житло, мама чоловіка ні копійкою не допомогла. Потім чоловік став моряком, бувало по 8 місяців на хвилях гойдався, зате ми купили квартиру, яку через кілька років продали, щоб добудувати наш власний будинок. В гості до Наталії Петрівні ми приїжджали рідко, відносини між нами так і не склалися. То вона чоловікові моєму гидоти про мене небилиць наговорить, то знайомим розповідала про те, що син б їй і допомагав, але невістка не дозволяє. А як не допомагали?

Захотіла мама в місто до сина перебратися, а грошей від продажу будинку не вистачає (і добре так не вистачає):

– Дайте, – каже, – я ж знаю, у вас є, а я на внука квартиру запишу!

Ну логічно ж, ми даємо левову частку суми, син і онук у Наталії Петрівни єдиний.

– Ні, – раптово говорить у нотаріуса, – я не згодна! На мене треба писати. Племінниця сказала, що випадків, коли бабку потім в будинок для людей похилого віку відправляють – мільйон! І потім, я хочу квартиру залишити тому, хто буде за мною доглядати! І господинею бути хочу. На онука не згодна, обдурите мене, і з чим я залишуся?

Було це 18 років тому. Так незручно було, вся контора і численні клієнти в черзі чули сцену. Записали квартиру на маму. Вона поспішала в’їхати, ремонт всюди закінчити не встигли.

– Жити можна й добре! – говорила, – Не хочу в селі, хочу в місто і швидше.

А через місяць почалося:

— Купили мені квартиру, як собаці кістку кинули! Плитка у ванній відлітає, паркет скрипить! А що поробиш? Син в рейсі був, невістка вибирала варіант, спеціально мене в халупу поселили. Не варта вона тих грошей, що вона чоловіку сказала, Віра, племінниця, так і підтвердить! А невістка зробила вигляд, що вони більшу частину грошей мені додали, ще й записати хотіли на внука від цієї …

– Мама, – говорив чоловік, – тобі не соромно? Ти ж сама приїжджала дивитися цю квартиру, вже при мені, тобі ж подобалося? Ну давай ремонт зробимо, плитку поміняємо, паркет перестелимо?

– Мені шкідливо дихати пилом і фарбами! Не треба, так вже тепер доживу, зате невістку обрадую – спадок залишиться.

Скільки всього було – не розкажеш. До нашого з Костею сина Наталія Петрівна ставилася рівно: немов його і немає. Це у племінниці Віри діти були хороші, їм подарунки купувалися, а дату появи свого онука бабуся плутала.

– Так спеціально вона придурюється! – говорила моя мам.

Так воно і було. 5 років тому стан здоров’я свекрухи погіршився. Ну а скільки можна їсти сало з пампушками? Я було почала ходити до мами чоловіка і готувати те, що їй прописали, так отримала:

– Ти мене зі світу зжити хочеш, поки Костя в рейсі! Добре хоч Віра іноді заглядає і приносить мені те, що я люблю!

– Їжте, – кажу, – більше не буду на 2 будинки готувати.

– А я так і знала, що ти мрієш мене зі світу зжити!

Ось і як спілкуватися? Ще через рік постало питання, що добре б Наталію Петрівну взяти до нас: будинок великий, за нею догляд потрібен і спеціальна дієта. Чоловік мене попросив, заради нього, мати ж.

– Вона вже згодна на все! – сказав Костя, – Я з нею говорив, вона все зрозуміла.

– Добре, – кажу при Наталії Петрівні, – у мене всього дві умови: на кухні у своєму будинку готую тільки я, ніяких пирогів, сметани з салом та іншого. І друге: ніякої племінниці Віри в моєму домі!

– Це що ж, – обурилася Наталія Петрівна, – я не господиня буду? У будинку свого сина по одній дошці ходити? І на кухню не можна, і Вірі до мене в гості не прийти? Ні, так я не згодна!

– Ну ні так ні. А господиня в моєму будинку вже є, – відповідаю.

Свекруха залишилася у себе, якщо чоловік, а пізніше і син в море, я до неї ходила: готувала, ночувала з нею. Віра в основному тільки по телефону проявляє участь у долі улюбленої тітоньки. Але так проявляє, щоб я чула.

– Ой, Вірочка, – зі сльозами в голосі голосить мама чоловіка, – якби тільки знала, як мені нудно! Все ниє. Ця? Ця все робить. Але так робить, що мені ще гірше. Готує бурду, ковбаски копченої – НЕ допросишся. Цукерки за рахунком видає. Бачити не можу вже її кефір! Ти прийдеш? Коли? Через тиждень? Не можеш, робота? Ой добре, принеси мені торт, мені навіть снилося сьогодні, як я їм торт!

– Так їжте ви вже, що хочете! Хоч торт, хоч сало з ковбасою, – думаю, – Віра живе в 15 хвилинах їзди, а мені до свекрухи 40 хвилин, але Віра раз в місяць – це свято, а я зі своїм щоденним доглядом – зі світу свекруху зживаю.

Останньою краплею був дзвінок Вірі при мені:

– Ланцюжок з хрестиком пропав, – повідомляла племінниці свекруха, – ну, а хто? Ти була і ця … Хто ще візьме. Я завжди її на тумбочці тримала, а сьогодні – немає. Заснула і не чула вчора, як йшла невістонька моя. Дочекатися не може, коли все і так їй дістанеться.

Мовчки ставлю перед свекрухою їжу, нахиляюся і поруч з тумбочкою піднімаю ланцюжок з хрестиком.

– Не можу, – кажу через тиждень чоловікові, – я бігаю на два будинки, а вона вірна собі. Тобі вона матір, але і я терпіти не зобов’язана. Я дізнавалася: при монастирі є притулок платний, умови хороші, догляд там дуже якісний. Але я більше не можу. Чоловік мене зрозумів.

До місця, де доведеться жити мамі чоловіка від нас набагато ближче, ніж від нашого будинку до її квартири. І нехай мене засуджують всі. Не можу і не хочу. Зрештою, нехай Віра за нею доглядає, говорила ж Наталя Петрівна, що квартиру залишить тому, хто за нею буде ходити. Мені давно цієї квартири не треба.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN