— Ну і чого ти оце тут сльози ллєш? – без краплі співчуття запитала свекруха, – Подумаєш, чоловік у неї загуляв. Мій он щороку нову кралю має, я вже їх і не рахую. Рід у них такий – дружину кохають і не покидають, але на стороні завше когось мають

— Ну і чого ти оце тут сльози ллєш? – без краплі співчуття запитала свекруха, – Подумаєш, чоловік у неї загуляв. Мій он щороку нову кралю має, я вже їх і не рахую. Рід у них такий – дружину кохають і не покидають, але на стороні завше когось мають.

Олена Дмитрівна налила мені величезну чашку запасного м’ятного чаю.

— Пий, доню. І не смій через ті дурниці от так плакати. Аби я щоразу так побивалась, до сивого волосся не дожила б. І не дивись на мене так здивовано. Так, я знаю, що мій чоловік ще той “ходок”. Він ще на весіллі нашому з моєю подругою найкращою десь тихцем зникли. А потім… Я вже й з ліку збилась. Але додому повертається вчасно, дітей любить, мене шанує і балує, чого мені ще треба?

Слухаючи свекруху я не вірила власним вухам. Те, що її чоловік, шанована у місті людина,  не одну молодичку має про запас, знає напевне кожен. Але виходячи заміж за його сина, для себе я такої долі не хотіла. І ось, через пів року після весілля дзвінок.

— Відпустіть свого чоловіка. Ви не матимете з ним щастя, він лиш мене любить.

Оскільки чоловік був у відрядженні, а я з синочком аби не сумувати, подалась до його матері, то вона перша і дізналась.

— П-ф-ф-ф! Я вже навіть з ними не балакаю – одразу прошу у чоловіка, аби та наївна панянка мене не турбувала. Ой, скільки всього було! Одна навіть з дитиною на руках прийшла. Думала, так мене з його життя видворити. А потім і геть малу нам під двері привела. «Забирай, –  каже, – мені вона без тебе не потрібна». Он яка у мене помічниця виросла. – показує очима на фото старшої доньки, – І ніхто не посміє сказати, що вона не моя донька. Вона моя, хоч і не я її матір!

У мене навіть сльози висохли. Богдана, улюблениця родини, як дві краплі води схожа на татуся, не донька Олени Дмитрівни. Такого трепетного відношення, як у свекрухи до дітей треба ще пошукати, і ніколи навіть натяку, що то хтось із них не рідний.

Узявши чашку чаю пішла до своєї кімнати. Малий Максимко солодко посапував у ліжечку. Йому дорослі ігри у любов далекі і не зрозумілі.

Так, я кохаю свого чоловіка. Його родина заможна, я ж з бідного села. Моя мама плакала від щастя коли віддавала мене заміж. Сім’я чоловіка була однією з найшанованіших у місті, мають мережу крамничок. До сьогоднішнього ранку я й уявити не могла, що у мого чоловіка є ще хтось, адже я буквально купалась у його любові і увазі.

І, як далі бути не розумію? Жити в достатку і любові, але знати що мене вічно обманюють. Чи з гордо піднятою головою повернутись в стареньку материну хату, залишити сина без батька, але жити спокійно?

Автор Анна К.

Спеціально для intermarium.news, передрук заборонено.

Головне фото – firestock.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

— Ну і чого ти оце тут сльози ллєш? – без краплі співчуття запитала свекруха, – Подумаєш, чоловік у неї загуляв. Мій он щороку нову кралю має, я вже їх і не рахую. Рід у них такий – дружину кохають і не покидають, але на стороні завше когось мають