– Нічого тягнути мотлох в міську квартиру, – сказала вона матері, коли та була спробувала врятувати частину своїх речей. – Самі ще не в’їхали, а вже навезли повні кімнати старого і нікому не потрібного

З вечора Андріївна довго не могла заснути – поверхом вище справляли новосілля, і там ще завидна почали важко топати танцюючі. Лише далеко за північ, коли стихли гучні голоси, стара заснула. У будинку, де вона зараз жила, все було з бетонних плит. Андріївна шкодувала залишену хату і, коли засинала, часто бачила себе в звичній обстановці – то біля печі, то на ганку біля рідного дому.

Андріївна була одна в двох порожніх кімнатах, що належали її зятю Віталію Львовичу. Сам він жив з її донькою в іншому місті, а її ось у нову квартиру з села перевезли, аби не стояла порожньою.

Було Андріївні вже під вісімдесят і, хоча знала вона, що пора прихилити голову до дочки, а їхати в місто не хотілося, але зять умовив. Пообіцяли, що і вони з дружиною переїдуть сюди, старенька не буде одна. Повертатися їй було вже ні до чого, рідне село майже спорожніло. Дещо з її майна при переїзді до дочки Катерини завезли, але та жінка примхлива, не виносила непорядку в будинку, змусила чоловіка скласти материне добро в комору, а частину потихеньку викинула.

– Нічого тягнути мотлох в міську квартиру, – сказала вона матері, коли та була спробувала врятувати частину своїх речей. – Самі ще не в’їхали, а вже навезли повні кімнати старого і нікому не потрібного.

У місто стара привезла перину, подушку і великий фібровий чемодан з простирадлами, самотканою доріжкою, шматком клейонки і найнеобхіднішим посудом. Була ще у неї ватяна фуфайка, пухова шаль і калоші, які вона одягала з товстими вовняними шкарпетками.

У місті Віталій Львович купив їй розкладачку, привіз на нову квартиру кухонний стіл, два стільці, залишив вісімсот гривень на життя і поїхав зі спокійною душею до дружини. Хліб, цукор та інші необхідні продукти
купувала їй тепер дівчинка Лариса із сусідньої квартири, тому виходити на вулицю потреби не було, та й боялася стара залишати квартиру – раптом, опинившись за порогом, не зможе відімкнути хитрий дверний замок, або, як попереджав зять, забуде ключик і, зачинивши двері, залишиться одна собі на сходовому майданчику.

Вранці вона довго і ґрунтовно пила чай, потім, вимивши чашку і блюдце з синім візерунком, сідала до вікна і дивилася. Вона звикла все життя працювати і їй було чудно і ніяково без діла, вона не знала, куди подіти
себе. Вдень, зготувавши на електроплитці обід і не поспішаючи поївши на кухні, вона знову сідала до вікна, клала на коліна руки і дивилася.

Ні подруг, ні знайомих. Порожні стіни чужого житла. Навіть телевізора не було. Донька телефонує один раз у три дні – працює ніколи. Онукам і зятю не потрібна.

Так і сидить Андріївна поглядаючи у вікно на незнайомий двір де ходять чужі незнайомі і байдужі люди. Чи на довго її вистачить?

Автор не вказаний.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news заборонено.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

– Нічого тягнути мотлох в міську квартиру, – сказала вона матері, коли та була спробувала врятувати частину своїх речей. – Самі ще не в’їхали, а вже навезли повні кімнати старого і нікому не потрібного