Ні, Оленка не перетворилася на прекрасного лебедя. У неї все такі ж густі брови, але майстерно підправлені стилістом, такі ж вивернуті губи яскраві без будь-якої помади, таке ж сіре волосся, підстрижене якось так, що ця стрижка – жіночна і пустотлива – анітрохи не псувала обличчя і була на диво подходяща. Окуляри в тонкій оправі довершували образ

Навчалася з ними дівчинка Оленка. Лєнка-Пача. Дрібна, губата, броваста, з нерівними ніжками. З неблагополучної сім’ї. Оленці вічно діставалося і від однокласників, і від вчителів. Загалом, вчителі її шкодували, однокласники ж – ні. Одного разу на її шпильці хтось із дівчат побачив вошу – вереску було! Хоча, якщо нормально подумати, то це цілком могла виявитися робота безсовісної мухи просто, так.

Словом, Оленку всі ігнорували. Класичним таким способом, тобто повністю. Подейкували, що саме з неї починався перший пацанячий досвід у старших класах. Розумом, кмітливістю чи міцним характером вона не відрізнялася. Це зараз я розумію, що дуже і дуже важко відрізнятися характером, коли батьки – чарколюби, сестра безнадійно нездужає і доводиться носити старі важкі окуляри на гумці, тому що нові, видані шкільним лікарем, носить вічно “веселий” тато. І на випускний доводиться йти в старому і пом’ятому костюмі – мама не переймалася, а сама не змогла. Ніхто праски не дав. І нікому тебе ввечері забрати зі школи.

Після одинадцятого класу вона загубилася. Не була ні на одній зустрічі однокласників. Ми про неї швидко забули – ми-то взагалі роком старші, яке нам діло до якоїсь Оленки! Її ж однокласники обов’язково згадували. Місцеві – всі на виду, а ось Оленки немає і немає. Говорили, що вона поїхала у столицю, там залишилася. Мама досі в селі, все так же тихо п’є, батька не стало. Де сестра – ніхто й гадки не має. У соціальних мережах її немає.

Ну, немає і немає. І, звичайно ж, я про те, як я її зустріла.

– Знаєш, Юлю, було важко. Та навіть не важко, а глобальний капець. Їсти було нічого. Мама з села якщо вишле картоплі, то добре. Працювати відразу пішла. Було діло – місяць один чай пила; а попросити не сміла. От саме, коли тільки на роботу вийшла. Працювала вночі, удень вчилася. З першої зарплати купила собі їжі на весь місяць, і окуляри. Окуляри, уявляєш, мої власні! У мене їх тепер штук сто! А чай досі не п’ю, не можу. Мені здається, що він пахне убогістю.

Сама бачиш – проводить руками – не красуня я. Та й одягалася… Я, Юлю, білизну два роки носила, дві пари. Тому що на їжу впритул було. На заліках перших втрачала свідомість. Від голоду! – сміється. А потім мене на зупинці чоловік підібрав. Ось так узяв, і підібрав, як собаку бездомну. Пожалів. А я, Юльчик, не змогла відмовитися. Я виспалася перший раз в житті, напевно.

А на ранок пішла. Записку залишила, спасибі, мовляв. Все добре в мене. Я ж реально розуміла, що не така я людина. Я тоді себе нижче плінтуса ставила. А він мене знайшов. Сперечалися ми дуууже – я лементувала, що не треба мене жаліти, нехай він свою жалість кудись подалі запхає, я йому не собачка, і не приблудне-кошеня! А він на наступний день мене в РАЦС відвіз. Сказав, з машини тільки заміж вийдеш.

Знову сміється.

Білоголові малятка у статного чоловіка на руках, дуже схожі на матір. Легенькі, малесенькі – пір’ячко, а не діти. Оленка, обтрусивши порошинку зі стильної спідниці, обіймає всіх трьох – ну, погуляйте ще, милі мої, я зовсім скоро прийду!

Ні, Оленка не перетворилася на прекрасного лебедя. У неї все такі ж густі брови, але майстерно підправлені стилістом, такі ж вивернуті губи яскраві без будь-якої помади, таке ж сіре волосся, підстрижене якось так, що ця стрижка – жіночна і пустотлива – анітрохи не псувала обличчя і була на диво подходяща. Окуляри в тонкій оправі довершували образ.

– Як звуть?

Оленка, помовчавши, відповідає:

– Таня і Юлечка. Ти пробач мені, Юль, ви з Танюшкою до мене ставилися… нормально. Ну, хоча б байдужі були. Тобто… ну ти зрозуміла, так? Я ж ніколи про таке і мріяти не сміла – чоловік, діти… Сестру забрала з інтернату. Маму намагалася витягнути, та так і не змогла, вона мене вже й забула. Не впізнала в останній раз навіть. А він – вона кидає погляд в бік чоловіка – навчив мене себе любити. Скільки разів я йому всіляке влаштовувала! Скільки разів питала, навіщо я йому, замазура? Я хоч все вміла по дому, та зовсім дрімучою була. Свекруха мене мало не в перший день ночувати і жити залишила. Книги мені читала, музику змушувала слухати, розмовляла зі мною день і ніч. А в перервах вчила мене жонглювати! Я в перший раз побачила – ледве зі сміху не впала, до того несподівано! Апельсинами.

Оленчині очі сяють так, що мої руки покриваються мурашками. Ох, Оленко, Оленко, яка ж я за тебе рада!

Ось саме такі картинки з життя змушують мене вірити в любов. Просто як виняток…

Автор: Даша Лyніна.

Фото ілюстративне.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ні, Оленка не перетворилася на прекрасного лебедя. У неї все такі ж густі брови, але майстерно підправлені стилістом, такі ж вивернуті губи яскраві без будь-якої помади, таке ж сіре волосся, підстрижене якось так, що ця стрижка – жіночна і пустотлива – анітрохи не псувала обличчя і була на диво подходяща. Окуляри в тонкій оправі довершували образ