Невістка мене вдарила, син мовчки пройшов повз. Для них я помepла тоді, коли відмовилася покривати онука

Була у мене сім’я. Колись. Син зі мною не спілкується, для невістки я порожнім місцем стала, вона навіть коли повз проходить – не вітається. Онук знати мене не хоче. Знаю, що правнучка у мене є, півроку їй. Але я її ніколи не бачила. І не побачу.

Я не могла вчинити інакше! Свого сина я виростила порядною людиною – він ні копійки чужої не візьме, хоч і народила його рано, мені навіть 18 не було. А дружина його зі своїм завданням не впоралася – не встежила за онуком.

Повідомляє osoblyva.com

14 років тому у нас в магазині, я бухгалтером там працювала, сигналізація ночами стала спрацьовувати. Охорона відразу виїжджала, магазин – закритий, їхали відразу до мене – у мене ключі були. Мої – на місці. Їхали до господині – вона вдома спала, ключі при ній.

На перший раз списали на випадковість – обіцяли вранці майстра прислати. А я вранці в магазин прийшла – грошей в сейфі немає. Ні копійки. А там виручка за тиждень лежала.

Господиня інвентаризацію провела – не вистачало кількох пляшок дорогого алкоголю і трійки блоків сигарет. Вона написала заяву в поліцію про крадіжку, підняла на вуха охоронне агентство – сигналізація-то спрацювала.

Стали всіх перевіряти, ключі від магазину і сейфа забрали на експертизу – все чисто, але 34 тисячі в сейфі – як корова язиком злизала. Міліція працювала, свідків шукала, шум вщух, справа так і не була розкрита. Я була головною підозрюваною, але за мене заступилася власниця магазину – я працювала у неї 9 років.

Наступного разу до мене приїхали через півроку – знову спрацювала сигналізація. Охоронці, навчені минулим досвідом, сказали мені збиратися і їхати з ними в магазин. Я живу через два будинки від тієї будівлі, де він раніше розташовувався. Знову та ж картина – сейф порожній, не вистачає алкоголю і сигарет. Тоді й почалися мої проблеми з серцем.

Знову поліція, пошуки свідків, ключі здані. Були поміняні замки на самому магазині і сейфі. Після цього, сигналізація спрацьовувала кожні півтора-два тижні. Я рвала на собі волосся – господиня хотіла мене звільнити.

Тоді служба охорони вирішила влаштувати засідку. Вони ночами чатували біля магазину. І злодії були спіймані.

Коли сигналізація спрацювала в останній раз, вони були поруч з магазином. Охорона заблокувала вихід з магазину і викликала міліцію. Поки вони їхали, один із злодіїв виліз через віконце для приймання хліба і втік.

Як тільки сигналізація спрацювала, мені подзвонили на домашній телефон, попросили перевірити ключі. Я встала і перевірила сумку – ключів не було. Я стояла в коридорі і не вірила своїм очам. Перевірила свої вхідні двері – вони були відкриті. Я вимкнула світло і стала чекати.

Через 5 хвилин в квартиру увірвався мій онук. Йому тоді 16 було. Побачивши мене, він почав благати:

– Бабусю, не здавай, будь ласка! Я більше не буду! Бабусю!

У мене серце кpов’ю обливалося. Я набрала номер охорони і все розповіла. Здала власного внука. Він, зрозумівши що я не буду його вигороджувати, втік.

Його знайшли. Та й хлопчина, спільник онука, не став відпиратися і здав його з потрохами. Сенсу в моєму мовчанні не було.

Суди, відшкодування шкоди – близько 130 тисяч за вісім місяців, моє звільнення за рік до пенсії з «вовчим квитком». Прокляття невістки – після того, як в залі суду зачитали вирок – два з половиною роки в колонії, вона вдарила мене і побажала здoхнути.

Син просто пройшов повз мене, не сказавши ні слова. Спільнику онука дали 4 роки. Саме на суді з’ясувалося, що онук брав ключі від моєї квартири, які я колись віддала синові про всяк випадок. Він відкривав мої двері, поки я спала. Забирав ключі, біг до магазину, де його чекав спільник, вони відкривали приміщення.

Один забирав гроші з сейфа, другий – алкоголь і сигарети. На все про все йшло кілька хвилин. Онук знав, де мій кабінет – не раз бував у мене на роботі. Потім магазин закривався, подільник переховувався з грошима і взятим товаром, онук біг до мене і віддавав ключі.

Підкинувши ключі, він перечікував поверхом вище. Потім вони зустрічалися, ходили по саунах, кидали гроші в перехожих, складаючи з них літачки. Розважалися, як могли, на вкрадені кошти.

Син з дружиною не відкривали мені двері, не брали трубку. «Ти для нас помepла.»

Мені 68 років. Я живу сама. За весь цей час, онук був у мене один раз – кілька років тому. Він запитав, чи згодна я спокутувати свою провину перед ним – віддати йому свою квартиру і погодитися на будинок престарілих.

В чому моя провина? Хіба я його виховувала? Хіба я навчила його проникати ночами в мою квартиру і красти ключі від магазину, грабуючи його?

Я відмовилася. Тоді він побажав мені здoхнути на самоті. І додав:

– Все одно батько мені твою хату віддасть. Справа часу.

Хіба можна звинувачувати когось в своїх помилках? Я їх пробачила. І сина, його сім’я для нього – головне, значить я правильно його виховала. І невістку пробачила – вона сама мати, не могла відреагувати інакше. Я пробачила онука. Знайшла в собі сили.
Одного хочу – щоб його побажання скоріше виповнилося.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Невістка мене вдарила, син мовчки пройшов повз. Для них я помepла тоді, коли відмовилася покривати онука