Наталка прочинила тихенько двері до кімнати брата: незастелені ліжка порожньо біліли простирадлами, на столі – два шарфи невістки з небогою, а зверху на них контрастом – білий аркушик з Сашкового блокнота: “Наталю, сестричко, пробач, що не прощаючись поїхали – інакше запізнилися б на потяг. Матір вже не повернеш, і ми вже попрощалися з нею, а Жанні треба на море”

Хтось обережно зайшов до хати, і по тому, як затихли приглушені голоси бабусь-сидільниць, Наталка здогадалася, що це брат. Підвела голову: Сашко застиг у порозі з букетом великих окатих ромашок (їх, знав, любила мама), а з-за його спини визирали дружина Жанна і донька Аллочка. Схлипуючи, Наталка розповідала брату про останні години маминого життя, пригадувала кожен порух, жест, міміку, слово – тепер кожнісінька дрібничка мала величезне значення, бо ж останньою була!

Переступаючи за межу суєтного буття, жінка важко зітхнула, потім ще раз – трохи легше – та тільки й того, що встигла ворухнути вустами: «Бережи…»

За матеріалами – Золота пектораль.

Проте Наталка добре зрозуміла значення сказаного матір’ю: заповіт її стосувався брата Сашка, молодшого від Наталки на кілька років, котрий так і не застав матір. Остання думка вкотре різонула Наталчину душу – знала ж бо, як чекала ненька його з далекого Новосибірська, як питала спершу, а потім уже мовчки дослухалася до гавкоту собаки у дворі (на Сашка пес реагував по-своєму, і всі сусіди саме з того радісного гавкоту здогадувалися про братів приїзд), як щоразу сумнішими ставали мамині очі при погляді на синівський портрет на стіні…

«Виїхали, чекайте…» – кілька слів Сашкової телеграми продовжили мамине життя ще на два дні.

Наталка переживала по-доччиному (мама була дуже доброю), і по-материнському(маючи сина, ставила себе на місце матері і уявляла, як хотілося тій наостанок бодай на секунду побачити Сашка – свою пізню материнську радість). Сусіди, не турбуючи її через дрібниці, метушилися.

Хтось обережно зайшов до хати, і по тому, як затихли приглушені голоси бабусь-сидільниць, Наталка здогадалася, що це брат. Підвела голову: Сашко застиг у порозі з букетом великих окатих ромашок (їх, знав, любила мама), а з-за його спини визирали дружина Жанна і донька Аллочка. Схлипуючи, Наталка розповідала брату про останні години маминого життя, пригадувала кожен порух, жест, міміку, слово – тепер кожнісінька дрібничка мала величезне значення, бо ж останньою була! Кілька сліз Сашкових скотилися в очі ромашкам. Він мовчки поклав їх спершу на руку матері, а тоді, спохопившись, що та не візьме квітів своїми пальцями, похапцем, розсипаючи букет, поклав його в ноги, під прозоре покривало з серпанку. Довго-довго дивився на неньку, тоді озирнувся до дружини й доньки, запрошуючи поглядом. Ті, переглядаючись, неохоче підійшли і зупинилися за кілька далеких кроків, старанно витискуючи з-під нафарбованих повік сльози – занадто вже часто кліпали.

– Нічого, Наталочко, не плач, – обійняв за плечі сестру. – Не плач, сестричко, мама вже на шляху до миру, а сльозами не допоможеш. Нам жити треба і про буденне думати. Разом триматися. Ми ж – одна сім’я…

Брат говорив щось заспокійливо-втішальне, згадував про мамине бажання, аби вона, Наталка, берегла його (мовби він і ще маленький, для мами він і у свої сорок залишився таким). Наталка кивала крізь сльози головою, припавши до широких плечей найріднішої після мами (опікуючись Сашковою долею, так і не знайшла своєї) людини. І вже й сама поволеньки затихала, трохи заспокоюючись. Вчепилася свідомістю у Сашкове «ми ж – одна сім’я» – так було трохи легше.

Ніч Наталка і Сашко провели біля матері: згадували, говорили, горювали… Удосвіта брат на часинку пішов перепочити до сусідньої кімнати, де ночували Жанна з Аллочкою.

Сяк-так запоравши хазяйтво, Наталка прочинила тихенько двері до кімнати брата: незастелені ліжка порожньо біліли простирадлами, на столі – два шарфи невістки з небогою, а зверху на них контрастом – білий аркушик з Сашкового блокнота: «Наталю, сестричко, пробач, що не прощаючись поїхали – інакше запізнилися б на потяг. Матір вже не повернеш, і ми вже попрощалися з нею, а Жанні треба на море, сама ж знаєш, нездужає вона… То ти вже там, думаю, помалу вправишся без нас – ти ж доросла і все можеш. Гроші я залишив, візьми на витрати. Тримайся! Ми ж одна сім’я!»

Голова якось враз спорожніла, здавалося, там не залишилося жодної думки. Аж дзвеніло всередині: «Два голоси одної душі: чому, де, як, звідки взялося одне і куди зникло інше? Хто винен: мати, котра своєю любов’ю виплекала любов лише до себе? Я,сестра, котра берегла брата настільки, що відрізала його від реального відчуття добра і зла? Чому брат відміряв мірку часу для матері і чи не вчинить колись з ним так само його дитина? Чому ціна його синівської вдячності сягнула не вище квитка на південь? Чому одна й та ж душа – материнська – заговорила у нас різними голосами? Чому?..»

Знесилено опустилася між розкиданими подушками. Зібгала записку, а чорні шарфи вижалися двома гадюками…

Автор – Леся Гудзь.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Наталка прочинила тихенько двері до кімнати брата: незастелені ліжка порожньо біліли простирадлами, на столі – два шарфи невістки з небогою, а зверху на них контрастом – білий аркушик з Сашкового блокнота: “Наталю, сестричко, пробач, що не прощаючись поїхали – інакше запізнилися б на потяг. Матір вже не повернеш, і ми вже попрощалися з нею, а Жанні треба на море”