Наталі другу сім’ю створити не пощастило, тим паче “давила жаба”, що у колишнього все так добре. І вона зробила “залізним аргументом” їхнього спільного сина. Підліток почав з’являтися у батьковому домі мало не щодня — плакав, просив повернутися

Ця історія давно сивого чоловіка, який нещодавно вже й онуку заміж видав — яскраве свідчення того, як важко, майже неможливо, буває часом розібратися в самому собі.

Дружин у пана Миколи (прізвище не називається з етичних причин) насправді було лише дві. Однак упродовж усього життя він ніяк не міг розібратися з ними. А чи сам із собою. Першу звали Наталею, і весілля вони справили незадовго після війни. Красива, розумна, ще й не дуже бідна, як на ті часи, через дев’ять місяців подарувала йому сина. Все ніби було для щастя, а воно ніяк не приходило. А найбільше “діставала” Миколу теща, у якої він був у приймах. На роботі його цінували й поважали, а вдома, під недремним оком і безперервним керівництвом дружининої мами, почувався чомусь не чоловіком, а ганчіркою.

Майбутня друга дружина Ірина працювала разом з Миколою на заводі. Була однаково приязна з усіма і постійно заклопотана: чоловік пив, грошей не приносив, тож їй самій треба було давати раду і двом донькам, і всьому дому.

Потягнулись вони з Миколою одне до одного непомітно, поступово, але якось раптом відчули, що якраз і є тими двома Богом створеними половинками. Відтак, з великими труднощами, пройшовши через випробовування дітьми, Ірина залишила свого благовірного. Нелегко було розірвати шлюб і Миколі, бо Наталя діяла через всемогутні й грізні тоді партком та профком. Та вони, окрилені коханням, витримали усе. В нове “гніздечко” — зачухану комуналку — Ірина перебралася лише з маленькими дочками, старим дермантиновим диваном і, як то кажуть, у чому стояла. Микола теж забрав з дому лише свої одяг та взуття, бо зубами видирати бодай якусь частину майна у тещі з екс-дружиною не наважився.

Тривалий час вони з Іриною жили майже в злиднях, однак з часом з’явилася і власна квартира, і все в ній. І стосунки збереглися між ними чудові, тож щастя таки прийшло, але… ненадовго. Наталі другу сім’ю створити не пощастило, тим паче “давила жаба”, що у колишнього все так добре. І вона зробила “залізним аргументом” їхнього спільного сина. Підліток почав з’являтися у батьковому домі мало не щодня — плакав, просив повернутися, казав, що заведе дружбу з поганою компанією. Микола сина любив, тож серце його не встояло. Після довгих душевних переживань він написав Ірині записку і повернувся в “прийми”, на нього відразу ж “натиснули”, щоб розлучився і знову одружився з Наталею. Це був уже його третій шлюб.

Ірина розрив з чоловіком, якого любила безтямно, ледве пережила — стримувала лише думка про дочок. А ще коли він (“зомбований” новою старою дружиною та тещею, почав ділити з нею квартиру… Цілий рік вона плакала і намагалась його забути, а ще через рік… він повернувся. Разом із сином. Ірина зрозуміла, пробачила і прийняла, до того ж, погодилася офіційно вийти за нього заміж вдруге. Про  невірність, поділ квартири і таке інше вона не згадувала Миколі жодного разу. Стосунки їхні стали, звичайно, вже дещо іншими. І може, так і прожили б уже разом до кінця днів, якби не справжнє випробування. Не стало єдиного (з Іриною Бог дітей їм не давав) Миколиного сина. Від цього він ледве по світі ходив — не спав, не їв, ісмуток змінювався глибокими переживаннями. Ірина намагалася не залишати його ні на хвилину, розраджувала, як могла, але йти на поминки він їй категорично заборонив — родичі переконали, що в такому горі він повинен бути поряд з Наталею, і тільки з нею, тим паче, що вона теж важко переживала втрату.

Найбільше випробування часом єднає так само міцно, як і найбільше щастя. Микола знову повернувся до Наталі і згодом… втретє пішов з нею до шлюбу. Після цього Ірина вже не побивалась. Вона, завдяки широті й доброті своєї душі, зрозуміла і виправдала його вчинок, відтак почала жити лише для дітей і внуків. Він же, коли спогади притупились, остаточно зрозумів, що жити з Наталею не може, і… так, знову прийшов до Ірини, впав на коліна і начебто у щирому каятті схилив голову. І вона прийняла його ще раз — уже старого, недужого, вимученого. По-перше, ще кохала, по-друге, пожаліла, по-третє, дочки і внуки роз’їхалися по усіх усюдах, а самій у чотирьох стінах на старість було зовсім невесело. Ще раз розписуватися — “людей смішити” — пані Ірина спочатку не погоджувалась нізащо, тож вони взяли шлюб у маленькій церкві його рідного села. Так пан Микола у свої сімдесят з хвостиком став одруженим вшосте. Перед Богом, правда, вперше.

Автор – Людмила СВІТЛИЧНА, Рівне.

За матеріалами – Провінційка.

Фото – pixabay .

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Наталі другу сім’ю створити не пощастило, тим паче “давила жаба”, що у колишнього все так добре. І вона зробила “залізним аргументом” їхнього спільного сина. Підліток почав з’являтися у батьковому домі мало не щодня — плакав, просив повернутися