Нарешті збулася моя мрія: я купила квартиру. Правда, в кредит, однокімнатну і на околиці (в новому мікрорайоні з не розвиненою інфраструктурою), зате свою! Обдзвонивши друзів, запросила їх на новосілля. Що зазвичай дарують в таких випадках? Правильно, необхідні в господарстві речі

Україна

Колишні однокурсники скинулися і подарували мені телевізор, інші дарували корисні дрібниці: праску, електрочайник, сковорідку. Тільки друг дитинства Гоша відзначився.

Він прийшов останній, розстебнувши куртку, вийняв з-за пазухи… білого товстолапого цуцика! Так збулася моя друга мрія – завести собаку. Гості перестали захоплюватися квартирою і почали захоплюватися презентом:

– Який потішний!

– І очі такі розумні!

Відео дня:

– Це хлопчик чи дівчинка?

– А що за порода?

– Ретривер, – пустився в пояснення Гоша. – Йому всього півтора місяці, плановий цуцик, ось родовід…

Я дбайливо сховала документ, що засвідчує собачу особистість, і поцікавилася:

– А ім’я у нього є?

– Поки немає. Але всі цуценята цього посліду повинні носити клички на букву «К» – такою є вимога клубу.

Наступні сорок хвилин присутні азартно придумували ім’я для чотириногого новосела, а я старанно записувала варіанти.

– Назви його Кокс! – реготнувши, запропонував Павло.

– З глузду з’їхав, чи що ?! – засичала на нього дружина Тетяна. – Уявляєш, що про Дашко сусіди подумають?

Гості пішли, все ще безіменний цуцик солодко заснув, а я, перемивши посуд, знову взяла в руки список імен. Перечитала кілька разів – ні, жодне не подобається, туго у моїх приятелів з креативом. От хіба що «Кокс»… Кличка коротка, звучна, зручна, але, права Тетяна, дуже вже специфічна. А що, якщо назвати його… Кокос? Обидва однаково круглі і волохаті.

– Кокос, – промовила я вголос, пробуючи кличку «на смак». Щеня негайно відкрило одне око і схвально гавкнуло. Я взяла його на руки:

– Ласкаво просимо до родини!

Кокос вдячно лизнув мене в ніс. Тепер для повного щастя мені не вистачало тільки гарного хлопця. Але коханого не можна купити (навіть в кредит), та й друзі його не подарують. Залишається сподіватися на долю і чекати…

Минув рік. Кокос виріс і перетворився у красивого, розумного і слухняного пса. Тобто він був слухняним до того дня, коли в ньому раптом прокинувся мисливський інстинкт, і він погнався за кішкою. Даремно я, зриваючи голос, кричала «До мене !!!» – через кілька секунд «дичина» і мисливець зникли з очей.

Я сподівалася, що пес, насолодившись гонитвою, повернеться в хирлявий скверик, де ми гуляли, або знайде дорогу додому. На жаль… Те, що собаки схожі на своїх господарів, підтвердилося в черговий раз, і тому з огляду на мою вроджену топографічну недалекість, нерозумно було розраховувати на те, що пес самостійно зорієнтується на малознайомій місцевості. До пізнього вечора я бігала між близнюками-багатоповерхівками і приставала до перехожих: «Ви не бачили білого Лабрадора в червоному нашийнику?» Безрезультатно!

Захриплою і заплаканою, я повернулася додому близько опівночі, сіла за комп’ютер і набрала текст: «Пропав собака! Порода – лабрадор-ретривер, кобель, вік – рік і два місяці, окрас – білий, відгукується на кличку Кокос. Прохання повернути за винагороду».

Роздрукувала сотню примірників і, ледь розвиднілося, вирушила розклеювати оголошення по мікрорайону. Пройшов день, потім два, потім тиждень, але ніхто так і не подзвонив. Мене накрила важка, як ватяна ковдра, туга. На роботі я тримала себе в руках, але вдома ставало зовсім не під силу.

Все нагадувало про Кокоса: поводок на вішалці, собача миска на кухні, гумовий м’ячик під столом… Чому я не викинула ці «подразники»? Та тому що втовкмачила собі в голову, що, якщо позбудуся від них, Кокос не знайдеться ніколи. А так залишалася хоч якась надія.

Пройшов ще місяць, і надії не залишилося, а ось безпросвітна туга, навпаки, розрослася до масштабів руйнівного торнадо. Жити з ураганом в душі дуже важко, і я придумала один-єдиний спосіб боротьби з ним – завести іншу собаку.

Подзвонила в клуб собаківництва, поспілкувалася з головою секції лабрадорів-ретриверів.

– Наша медалістка Анда недавно ощенилася, – обрадував мене співрозмовник. – Пишіть телефон…

У посліді було сім цуценят – три дівчинки і чотири хлопчики. Всі блідо-жовті, і тільки один “хлопчик” білий з вушками кольору топленого молока. Звичайно, я вибрала саме його.

Додому поверталася, міцно притискаючи до себе теплий пухнастий клубочок. Вийшла на своїй зупинці і вже встигла пройти метрів сто, коли почула:

– Кокос, апорт!

Я озирнулася.

Високий чорнявий хлопець, розмахнувшись, кинув палицю, за якою помчав … мій собака!

– Кокос!!! – заволала я, і пес, загальмувавши усіма чотирма лапами, розвернувся і помчав прямо до мене.

– Рідненький, любименький, знайшовся… – я обіймала свого улюбленця, а той, радісно повискуючи, облизував шорстким язиком моє мокре від сліз обличчя.

– Це ваш пес? – запитав хлопець.

– Мій! А що, хіба не видно? – відповіла з викликом, потім схопила Кокоса за нашийник. – Пішли додому, бродяго!

– Дівчино! А обіцяну винагороду? – крикнув хлопець навздогін. Від подібного нахабства у мене навіть подих перехопило:

– Ах ти злодюга! Присвоїв чужу собаку, а тепер ще чогось вимагаєш?!

– Не привласнив, а знайшов.

– А чому не повернув?

– А звідки я знав, кому повертати?

– Якщо знаєш, як пса звуть, значить, читав оголошення…

– Сто раз читав – вони на кожному стовпі розвішані. Одне у мене навіть з собою, – він дістав з кишені зім’ятий листок. – Ось, полюбуйся.

Кілька миттєвостей я здивовано перечитувала текст і нарешті, зрозуміла, що хлопець мав на увазі. Господи, це ж треба бути такою припареною! Все вказала: і забарвлення, і вік, і породу. А свій телефон написати забула !!!

– Вибачте, – пробурмотіла я винувато. – Спасибі, що дали притулок Кокосу. А що до винагороди… Зараз… – я квапливо витягла з сумки гаманець.

– Мені б краще натурою, – посміхнувся незнайомець.

– Ви що, несповна розуму?!

– Ні, просто до собаки вже звикнути встиг. А тепер у мене жодної, зате у вас дві. Продайте мені цього малюка,

– Хлопець почухав цуценя за вухом. – Я назву його Кокос-молодший.

– У нього ім’я повинно починатися на букву «А».

– Тоді нехай буде Ананас.

– Що за безглузда кличка?

– Нічим не гірше Кокоса.

– Тримайте, – я простягнула хлопцеві цуценя. – Тільки коли прийдете додому, відразу ж мені зателефонуйте – розповім, чим годувати і які щеплення робити.

Він наздогнав мене біля самого під’їзду.

– Дівчино, ви знову не залишили свій номер. І як вас звати, не сказали…

– Даша. Записуйте телефон…

Три роки по тому. Ми закінчували обідати, коли в кухню влетіли Кокос з Ананасом і дуетом гавкнули.

– Схоже, що Антошка прокинувся, – сказала я чоловікові.

– А я завжди говорив, що кращі в світі няньки – це ретривери, – посміхнувся Андрій і пішов затягувати коляску з сином з балкона в кімнату.

Автор невідомий.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Источник

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN