На зустріч із однокласниками Мирон приїхав без дружини, а розповідаючи про себе сказав, що вже чотири роки, як він один. Тоді Наталка і зрозуміла, що Мирон – її доля, від якої не втечеш – NN

Життєві історії

На зустріч із однокласниками Мирон приїхав без дружини, а розповідаючи про себе сказав, що вже чотири роки, як він один. Тоді Наталка і зрозуміла, що Мирон – її доля, від якої не втечеш

Природа була в цей день неймовірною. Мирон стояв під дахом веранди, вичікуючи, коли закінчиться дощ, спостерігав, як, підсвічені вуличним ліхтарем, виблискують дощові краплі і, зливаючись у струмки, збігають у канаву.

Хлопець ніяк не наважувався зайти до оселі своєї однокласниці. Наталка чомусь постійно уникала зустрічі з ним або мовчки сиділа поряд у кіно чи на лавочці біля тину. Ось і на випускному вечорі Мирон не відходив від дівчини, а коли їй вручили атестат і золоту медаль, то подарував величезний букет білих півоній. За матеріалами.

Доросле життя зустріло випускників не зовсім привітно: Наталка не вступила до педагогічного вишу, а Мирон спізнився на вступні іспити до військового училища. Щоправда, однокласник Вадим став студентом і, приїжджаючи на вихідні, хвалився столичним життям. Восени Мирона призвали на строкову службу. Наталка поважно сиділа на почесному місці нареченої, коли хлопця проводжали до війська, але думки були про Вадима. Майже щодня Мирон надсилав коханій листи, фотознімки, а ще – обіцяв, що влітку приїде у відпустку. І слова свого дотримав.

Десять днів відпустки промайнули неймовірно швидко. Наталка обіцяла, що поїде проводжати Мирона, але… На вокзалі вона зустріла Вадима, який їхав у рідне село, і поїхала разом із ним. А Мирон жив надією, вірив, що його кохання вистачить на двох, лише б Наталка погодилася стати його дружиною. Йому часто снилося їхнє весілля, на якому було багато гостей, а на столах стояли величезні букети білих півоній. Уявляв, як вони будуватимуть власний будинок, разом зі своїми дітьми посадять сад, щороку їздитимуть до моря…

Після демобілізації Мирон запропонував Наталці одружитися, проте вона лише посміялася з його пропозиції, а на вмовляння батьків та старшої сестри відповідала:

– Я за нього заміж не піду!

Але хлопець щовечора приходив до Наталки, грався з її шестирічною племінницею Жанною, розповідав дівчинці цікаві історії та малював смішні карикатури. Однак після того, як Наталка з подругою поїхала відпочивати до моря, навіть словом не обмовившись про свої плани, хлопець перестав приходити у гості.

У кінозалі ж сідав поряд, пригощав цукерками, а після сеансу проводжав додому. Він відчував, що для дівчини він був добрим другом, вона ставилася до нього як до брата. Якось Наталка познайомила Мирона з Ларисою, яка квартирувала по сусідству. Дівчина працювала медсестрою у лікарні. І вже після кіносеансів Мирон проводжав додому не Наталку, а Ларису. А перед Новорічними святами Лариса похвалилася:

– А ми з Мироном вирішили одружитися. Ось оформлю відпустку і відгуляємо весілля. Я вже й до його батьків ходила. Щоправда, мама відразу ж запитала про тебе…

– Вітаю, – опустила додолу очі Наталка. – Мирон дуже добрий, він тебе ніколи не образить.

– А знаєш, ми чекаємо дитину…

Мирон із Ларисою поїхали жити до Києва. Після закінчення педагогічного вишу Наталку призначили вчителем математики у рідну школу.

Незабаром вона вийшла заміж за Вадима, який працював інженером у райцентрі на заводі. Молодим спеціалістам дали там квартиру, в якій повинно було оселитися кохання, взаєморозуміння і взаємоповага. Однак цього не сталося – постійні посиденьки з друзями, інші жінки та байдуже ставлення до дружини і сина зробили свою справу – сім’я розпалася. Вадим поїхав на заробітки, але жодного разу не поцікавився, як живе його син, а повернувшись, навіть не зустрівся з ним. Натомість щодня весело проводив час у компанії дружків.

Якось опівночі, коли Наталка готувалася до наступного робочого дня, у двері, а потім у вікно хтось гучно постукав:

– Хто там? Що трапилося? – обізвалася перелякана господиня.

– Наталко, швидше йди до Вадима додому… Він дуже просив… Може, ще застанеш його… Зайця хотів спіймати, побіг за ним по стерні, а там стояли коси, залишені чоловіками, які пішли до бочки з водою. Зачепив їх ненароком, а одна з них поцілила йому просто в око…

Бігла що було сил. Ще здалеку побачила карету швидкої допомоги. Із хати вийшов лікар, скрушно похитав головою і мовчки сів до машини. Не встигла…

***

…Швидко летить час, який гоїть навіть найважчі рани. На зустріч із випускниками-однокласниками Мирон приїхав із величезним букетом білої півонії, але без дружини, а розповідаючи про себе сказав:

– Уже чотири роки сам виховую доньку Наталю. Дружини не стало.

Наталка була вражена почутим. Добре знала, як важко одному з дитиною. Схід сонця зустрічали вдвох, все згадали…

Мирон почав частіше приїздити у село, запрошував Наталку до себе в гості. Вона ж зрозуміла, що Мирон – її доля, від якої не втечеш. Через рік разом із сином переїхали до столиці. Мирон Григорович працював комендантом студентського гуртожитку, робив усе, щоб його мешканцям жилося комфортно, а Наталія Григорівна влаштувалася на роботу до бібліотеки. Діти відразу ж подружилися, бо мали багато спільних інтересів.

Біда прийшла неочікувано – після роботи Мирон не повернувся додому, на численні дзвінки дружини не відповідав. А десь близько одинадцятої вечора прийшов його заступник і сказав, що Мирона Григоровича затримали за підозрою у розкраданні майна в особливо великих розмірах.

Наступного ранку Наталка була у прокуратурі. Їй показали лист, де йшлося про те, що її чоловік замовляв на меблевому комбінаті дорогі меблі, за які розраховувався державними грошима. Щоправда, за кілька днів його випустили на підписку про невиїзд із міста, доки йтиме слідство, а воно тривало близько року. Суд визнав Мирона Григоровича невинним, але працювати на тій посаді він не зміг, пішов таксувати.

Всі ці події дуже підкосили здоров’я чоловіка. Через тиждень його не стало.

Ввечері, притулившись до Наталки, Наталя запитала:

– А де і з ким я тепер буду жити?..

– Як з ким? Будемо жити разом – Руслан, я і ти.

…Пройшло п’ятнадцять років. Діти виросли і вивчилися. Тепер у Наталі й Руслана свої сім’ї, бабуся тішиться внуками, допомагає їх няньчити. А ще – Наталія Григорівна навесні й восени їздить на місце спочинку Вадима, а щосуботи приходить ще й до Лариси й Мирона, розповідає про свої плани, про проблеми й успіхи дітей та внуків. Он і сьогодні вона сидить на лавочці, а в руках – букет білих півоній.

Це все, що у Наталки залишилося – пам’ять про близьких людей і півонії, які, не зважаючи ні на що, щороку пишно цвітуть.

Марія Олексюк.

Фото ілюстративне – stbouton.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

На зустріч із однокласниками Мирон приїхав без дружини, а розповідаючи про себе сказав, що вже чотири роки, як він один. Тоді Наталка і зрозуміла, що Мирон – її доля, від якої не втечеш – NN