Микола дуже хотів збудувати будинок, такий, як у сусіда. – Ти, Миколо, хлопець молодий, роботящий, не одружений ще, не розумію, чого ти тут сидиш. Там, в Італії, сусід мого господаря якраз розпочав будівництво, йому дуже помічник потрібен, якраз такий, як ти. То ж якщо наважишся і поїдеш зі мною – точно не пошкодуєш, – якось запропонувала сусідка. От Микола і вирішив податися на заробітки, щоб колись і собі збудувати такий же будинок, а на чужині зустрів свою долю

Життєві історії

Микола  дуже хотів збудувати будинок, такий, як у сусіда. – Ти, Миколо, хлопець молодий, роботящий, не одружений ще, не розумію, чого ти тут сидиш. Там, в Італії, сусід мого господаря якраз розпочав будівництво, йому дуже помічник потрібен, якраз такий, як ти. То ж якщо наважишся і поїдеш зі мною – точно не пошкодуєш, – якось запропонувала сусідка. От Микола і вирішив податися на заробітки, щоб колись і собі збудувати такий же будинок, а на чужині зустрів свою долю

Микола був леґінь хоч куди, мав золоті руки і добре серце. В свої двадцять п’ять сидів в своєму селі на Тернопільщині, щодня автобусом їздив в райцентр на роботу, отримував копійчану зарплату і постійно думав, як жити далі, що робити. Бо таке життя його не влаштовувало, Микола розумів, що при таких заробітках із злиднів йому не вийти.

У своїй старенькій хаті, збудованій ще дідом, він з заздрістю дивився через сусідський паркан на будинок дядька Омелька, який ріс наче гриб після дощу. Тітка Олена, його дружина, вже багато років гарувала закордоном, а гроші чоловікові і дітям присилала. Омелько не скупився – такої хати в селі ніхто не мав. Микола інколи йому щось допомагав на будові, бо ж умів хлопець робити майже все. То тітка Олена, коли приїжджала у відпустку, завжди пригощала працьовитого хлопця італійською кавою.

Якось, приїхала Олена на свята додому, почала нахвалювати роботу Миколи, а потім і запропонувала:

– Ти, Миколо, хлопець молодий, роботящий, не одружений ще, не розумію, чого ти тут сидиш. Там, в Італії, сусід мого господаря якраз розпочав будівництво, йому дуже помічник потрібен, якраз такий, як ти. То ж якщо наважишся і поїдеш зі мною – точно не пошкодуєш.

От Микола і вирішив податися на заробітки, за прикладом інших земляків, на чужину, до Італії, в надії, що колись і собі збудувати такий же будинок.

***

Іванка – скромна й чесна чорнява кароока красуня з Буковини. Рано втратила матір, жила з батьком та молодшим братом у райцентрі. Мріяла, як усі дівчата. про велике кохання. Її подруги, так склалося, подалися у чужі світи до своїх батьків, що заробляли там на хліб насущний. Кликали й Іванку до себе, описували ледь не райське життя там, обіцяли працевлаштувати, щоб вона не сиділа у своєму продуктовому магазині за кілька гривень на місяць, які там можна заробити за один день. Іванці не вдалося двічі поспіль вступити на факультет журналістики, тому тепер вона писала більше для себе, рідко в райгазету, добре знала англійську мову. І ось вона таки вирішила поїхати до Італії на запрошення найкращої подружки та зі згоди батька, перед тим вивчивши самотужки трішки чужу мову.

***

Рим зустрів Миколу безліччю чужих звуків, запахів, незрозумілою мовою. Але, тітка Олена, як і обіцяла, знайшла хлопцю роботу. Італієць відразу полюбив Миколу за його завзятість і працьовитість. Роботи щодня було багато, але хлопець цього не боявся. Вдома теж було багато роботи, а тут ще й добре платять за неї. Так і потяглися довгі дні за днями…

***

Іванку у Римі ніхто не зустрів. Від переляку вона телефонувала весь час тій “найкращій” подрузі, але на тому кінці ніхто не відповідав. Надибала якусь лавку в невідомому парку, присівши, гірко заплакала. Зрозуміла – треба взяти себе в руки і самій собі давати раду. Зателефонувала ще кільком подругам, котрі були в Римі… Всі були раді Іванці й пропонували зустрітися через 2-3 дні. Іванка знову ридала, гроші на телефоні закінчилися. Залишивши речі напризволяще (вони таки не пропали!), пішла вночі шукати обмінний пункт, на диво, чужаки розуміли її слабеньку італійську і вона поміняла останніх батькових 100 доларів на євро. Заправила телефон в одному з автоматів і зателефонувала на останній номер, котрий в неї залишився, навіть не до подруги, а до знайомої, колись вчились разом, у паралельних класах.

І сталося диво, Марійка відповіла, неймовірно зрадівши, та вже за півгодини приїхала на таксі. Обійнялися, мов рідні сестри, розплакались та й подалися до Марійки, що наймала окрему кімнату, бо мала добру роботу в заможних панів, тож кошти дозволяли. Так Іванка потрапила на роботу до італійського пана. Сім’я була культурна, аристократична. Роль покоївки не дуже тішила Іванку, ніякої тобі перспективи, але нічого не вдієш. З батьком та братом часто гомоніли по телефону, малювала їм спільне майбутнє тут, за рік-два хотіла їх забрати до себе. І, звісно, не сподівалася на ще один життєвий поворот.

***

Вони зустрілися поглядами, випадково, коли обоє зранку вийшли на вулицю. Дім, де працювала Іванка, був по-сусідству з домом, де працював Микола. З того ранку для них обох життя набуло нового змісту. Вони працювали і не переставали думати один про одного. Спочатку, це було дружнє спілкування земляків на чужині, яке згодом переросло у справжнє кохання.

Вони обоє поїхали шукати кращої долі на чужині і таки зуміли її знайти.

Фото ілюстративне.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Микола дуже хотів збудувати будинок, такий, як у сусіда. – Ти, Миколо, хлопець молодий, роботящий, не одружений ще, не розумію, чого ти тут сидиш. Там, в Італії, сусід мого господаря якраз розпочав будівництво, йому дуже помічник потрібен, якраз такий, як ти. То ж якщо наважишся і поїдеш зі мною – точно не пошкодуєш, – якось запропонувала сусідка. От Микола і вирішив податися на заробітки, щоб колись і собі збудувати такий же будинок, а на чужині зустрів свою долю