Моя Уля.. Щемна історія нікого не залишить байдужим

Дощ лив як з відра. Поминальний обід завершився. Вони лишилися з Улею удвох – не лише в порожнім залі, але в усьому світі. І без того схожі як дві краплі води, а тепер ще й однаково заплакані в чорних жалобних хустках, тулилися одна до одної біля вікна, визираючи таксі.

Офіціанти поквапливо збирали посуд, дощ не вщухав, таксі не їхало. – Не можна так казати, а я скажу, – Уля запхала під хустку неслухняне пасмо русих кіс. – Добре, що наша мама померла. Бо їй тепер точно нічого не болить. Правда ж?

Леся мовчала. Бо не мала аж такої сміливості – сказати це вголос. Зізнатися, що смерть звільнила їхню маму від довжелезних місяців нестерпного болю, який вже не під силу було втамувати найсильнішим лікам. – Знаєш, – Уля дивилася на дощ і кудись углиб себе. – Добре, що нас у мами двоє. Не уявляю, як це все можна пережити без сестри. Як добре, що ти в мене є.

Вона міцно притулилася до Лесиного плеча. Лесі забракло дихання.

– А ти свого тата пам’ятаєш? – раптом спитала. Лесі раптом шалено закортіло, щоб таксі приїхало якомога швидше. Чи щоб зараз же йти додому пішки, попри кілометри й дощ. – Трохи пам’ятаю, – мовила спроквола, перебираючи Улину довгу косу, яку неможливо було заховати під жодною хусткою. – Але ж ти знаєш, що він помер, коли мені ще п’яти років не було. Що я могла запам’ятати! – Знаєш, – Уля відсунулася від сестри, – я якось запитала в мами про мого тата. У Лесі похололо серце.

– І? – Вона сказала, що народила мене для себе. Що їй було уже за сорок, ти вже була студентка. Вона сказала якось так… «я могла собі тебе дозволити». Уля схлипнула, але продовжила: – Я тоді образилася на неї дуже. Начебто я річ яка, щоб мене можна було собі дозволити. Не говорила з нею майже тиждень. – А я де була? – Ти якраз тоді поїхала у Німеччину на стажування, познайомилася з Алексом. Ну, в тебе все було добре, типу… – Улю, – Леся пригорнула сестру. Та тепер заходилася плачем. – Але я така рада, така рада, що мама мене народила. І що в мене є старша сестра. Бо якби я без тебе, як? – Я теж без тебе ніяк.

Вони тихо плакали втрьох: дві сестрички і дощ. Того далекого літа всі складали літню сесію, а вона народжувала Улю. Так склалося. Вона не хотіла. Не планувала. Не думала. Бо якби думала, того би всього не сталося. А планувала вона взагалі зовсім інше: трохи повчитися, трохи поїздити світом, знайти хорошу роботу, закохатися, вийти заміж, жити в маленькому будиночку з охайним газоном і не знати лиха. Але тепер її планам уже було по всьому. Замість навчання, подорожей, кохання – і навіть замість першої в житті літньої сесії у неї була лише Уля. А в Улі замість тата й мами була лише мама. Ну, і ще бабуся.

Утім, так тривало недовго, буквально ті кілька днів, допоки вони з Улею у задушливій лікарняній палаті звикали одна до одної. А коли повернулися додому (жодних вітальних букетів, кульок і світлин напам’ять, лише мама і таксі), мама сказала суворо: – Доню, треба серйозно поговорити. Вона чекала цієї розмови відтоді, як зізналася мамі, що завагітніла, і що це – дурна випадковість, і що з тим хлопцем у неї насправді нічого спільного, окрім випадкового сексу, і що вона не знає, що робити, бо щось робити вже надто пізно, а не робити нічого не можна. Що треба кидати навчання або кидатися з  мосту в воду, або і перше й друге одночасно. Що ще є тисячі різних «що», про які треба серйозно
поговорити.  Але мама тоді сказала: – Заспокойся, розберемося.

Жодних докорів чи розпитувань. Просто якось зіщулилася вся, ніби їй на плечі кинули важкий лантух. Та ще губи зрадливо затремтіли. А ось тепер – треба серйозно поговорити. Про що тут вже говорити, якщо їй нема вісімнадцяти і в неї немає молока, а на руках заходиться голодним криком немовля?

– Доню, ти не сердься. Хочу тебе попросити. Віддай мені Улю. Я ще не настільки стара, щоб не могла народити.

Вона дивилася на маму й не вірила тому, що чула. Того літа у її мами з’явилася маленька донечка, а в неї молодша сестра.
І звали її Уля.

Аліна АКУЛЕНКО.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Моя Уля.. Щемна історія нікого не залишить байдужим