Минулого місяця я потрапила в стаціонар. Так дві моїх доньки провідали мене аж один раз за 3 тижні. Старша дочка привезла речі, які я просила: халат, тапочки, зарядку для телефону. Правда, залишила мені трохи грошей. І все. Рукою мені махнула і пішла собі, навіть рідкого домашнього супу не приготувала

Різне

Минулого місяця я потрапила в стаціонар. Так дві моїх доньки провідали мене аж один раз за 3 тижні. Старша дочка привезла речі, які я просила: халат, тапочки, зарядку для телефaону. Правда, залишила мені трохи грошей. І все. Рукою мені махнула і пішла собі, навіть рідкого домашнього супу не приготувала

– Ось так і рости своїх дітей! – сумно розповідає пенсіонерка Катерина Павлівна. – А старість будеш доживати на самоті! Ех. Треба, мабуть, сподіватися тільки на себе, ні на кого не надіятися, а то лише гірше потім буде.

– Чого це ви, Катерино Павлівно, про сумне говорите?

– Дак чого. Минулого місяця потрапила я в стаціонар. На щастя, нічого серйозного в результаті не виявилося. Але полежати довелося, десь три тижні майже. І як ти думаєш, скільки разів за цей час до мене прийшли дочки? Ось вгадай!

– Ну навіть не знаю. Чесно кажучи, боюся і припустити, вже й самій мені стало цікаво. Скільки ж?

Відео дня:

– Рівно один раз! Уявляєш? За три тижні! На наступний день після того, як мене поклали, старша дочка привезла речі, які я просила – халат там, тапочки, зарядка для телефону. Правда, залишила мені трохи грошей. І все! Рукою мені махнула і пішла собі. Ось так ось мати потрібна. Ні, ну дзвонили, звичайно, і старша, і молодша, але хіба це все, що треба? До сусідок по палаті приїжджали їх діти, малі онуки. Сиділи, розважали, їжу свіжу домашню привозили! Так було неприємно, знаєш! Всі дивляться з жалістю на мене, як на сироту якусь. Пригощають – мовляв, візьміть, ви ж голодна зовсім. До вас ніхто не їздить! Ну що там – рідкий супчик, це ж хіба їжа! З нього ситий не будеш!

Катерина Павлівна важко зітхає і, відвернувшись, скидається сльозу.

– Ось так. Дочок ростила, думала, буде кому в старості хоч склянку води подати, адже це дівчата. Нікому, виходить! А я старалася все життя для них, щоб у них все було, щоб не гірше інших, а я в цей час відмовляла собі в усьому. Ростила, вчила, всю душу вкладала. Як будь-яка мати, напевно! І тепер ось так. Це добре, що поки нічого серйозного. Дай Бог, щоб і далі так. Тому що сподіватися особливо нема на кого, виходить. Якщо ляжеш – все! Нікому не потрібна ти зовсім, надії мало на когось.

– Мама в своєму репертуарі, любить жаліти сама себе дуже і скаржитися на всіх! – зітхає тридцятирічна Марина, молодша дочка Катерини Павлівни. – Про цю палату всім вуха прожужжала! Виставляє нас з Наташкою нехорошими доньками якимись, тих, хто кинув недужу матір у важкий момент!

– Марино, ну а що, не так, чи що? Ви ж не приїхали в стаціонар навіть жодного разу!

– Як це ні разу?

– Ой, ну вибач, Наталя була один раз в перший день, халат і тапочки привезла.

– Так, почекай. Ну, по-перше, у мене двоє дітей – восьмимісячна і дворічна дитина. До стаціонару з ними їхати немислимо, та й не можна. Мене з дітьми б до матері і не пустили навіть, бо діти ще дуже маленькі. Залишити мені їх не з ким і це однозначно. Свекруха з двома не впорається. Тому поїхала Наталка. Відпросилася з роботи на пів дня і бігом поїхала туди. Відвезла речі, які мати просила у неї. Розвідала обстановку, з фахівцями поговорила, взяла його телефон. Ну ж не безкоштовно, сама розумієш, вони свій особистий телефон не роздають, так що.

– Ось воно що.

– Так. Тоді вже було зрозуміло, що нічого там такого поганого немає, але залишають маму, щоб все подивитися. Наталя залишила їй ноутбук з фільмами – спеціально для неї накачала старих, журнали купила – мама не любить читати з екрану. Грошей їй дала, пристойну суму, на мій погляд. Там в закладі буфет непоганий разом з їдальнею є, завжди гаряча їжа є, випічка, чай-кава. Магазинчик теж є на першому поверсі. Ціни, звичайно, високі, але є все. Наталя їй сказала, щоб гроші не економила, все, що потрібно, купувала.

– Ну Катерина Павлівна не з тих, звичайно, хто по “високим” цінам буде купувати собі булочки в буфеті.

– Це так. Але тут нічим допомогти ми не могли. Гроші у неї були, це абсолютно точно. Дзвонили ми їй регулярно, особисто я – так три-чотири рази на день, не менше, розмовляли ми з нею хвилин по сорок. Наталя теж постійно дзвонила, писала, плюс на зв’язку з фахівцями була. Так, їздити в лікарню ми не могли. У мене – діти, у Наталі – робота. Там же ще години прийомні, строго до семи, наприклад. Після семи їхати без толку, не пустять. Та й навіщо, я не розумію?

Марина роздратовано відкидає волосся з чола.

– Я взагалі вважаю, що це пережиток минулого, – відвідувати родичів в стаціонарі мало не щодня, нести туди пакетами їжу, яку одна людина просто не може сама з’їсти, коли там нічого серйозного немає! Тим більше, якщо людина не лежача, в задовільному стані і сама все може робити. Це колись давно було актуально, коли не було ні телефонів толком, ні розваг, крім книг, ні купити їжі було не можна. А в наші дні навіщо ці поїздки через все місто з судками з супом? Двадцять перше століття на дворі! Їжу зараз можна купити скрізь, аби лише гроші були. І щоб поговорити, не обов’язково пристроювати дітей і відпрошуватися з роботи. Я ось якби сама в стаціонарі лежала, так просто строго-настрого просила б усіх до мене не приїжджати, я б сама справилася там, якби нічого серйозного не було. Лежала б собі в тиші, спала б, кіно дивилася. І в голову не прийшло ображатися б ні на кого. Ще й скаржитися всім підряд на найрідніших людей. Ех, мама, мама.

Але люди всі шкодують Катерину Павлівну, не розуміють тих доньок. Вважають, що в неї нехороші діти.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – helsinki.

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN