“Помітила, що у кожному обстрілі моя свідомість фіксує і зберігає якусь одну деталь, яка більше повʼязана з матеріальним світом, а не напряму зі стражданням людей. Точніше, світ неживого допомагає мені глибше відчути біль живого. Ніби зайти у нього”, – пише журналістка Мирослава Барчук на своїй сторінці в соцмережі “Фейсбук”, передають Патріоти України, та продовжує:
“От, наприклад, мене вразила та жінка у нічній сорочці, яку рятувальник зводить хиткою драбиною з верхніх поверхів, її квартира у вогні, а в руках у неї – єдине, що вона змогла схопити – фотографія у рамці. Спливає перед очима оця біла сорочка і родинний портрет, який та жінка рятувала.
Або ще. Мені з голови не виходять слова чоловіка з Мархалівки, якому ракета знесла будинок в нуль. Вони з дружиною чекали онуків і підігріли басейн до 24 °C. 24… Він кілька разів повторив, що саме до 24 °С, щоб тепліше. Тепер на місці його подвірʼя – згарище.
Або от не відпускають мене ті обгорілі паски, що розкотились після ракетного удару по сумському хлібозаводу, пригадуєте?
Або пластикова каністра жінки у зруйнованій Камʼянці на Харківщині, яка йде по воду і не має сили зі мною говорити. Така жовтава стара каністра.
І ось так з кожною катастрофою у мене зростається образ. Я точно знаю, що він зі мною назавжди, як і ті, що живуть у мене в голові з дитинства.
Наприклад, коли думаю про Чорнобильську катастрофу, я відразу уявляю косуль з Чорнобильських лісів. Ці косулі, посліплі від радіації, незрячими очима заглядають у вікна покинутих людських осель. Розпачливо благають про допомогу у порожнечі. Мені розповів про сліпих косуль дуже давно один лісник. І ось минуло тридцять років, але цей образ літа 1986 року для мене, можливо, найтрагічніший.
Їду Чернігівщиною, дивлюся на понівечені обстрілами села. Думаю про те, скільки ми ще вмістимо в себе…”.
