Маю вже 38 років, і коли читаю листи матерів, які хочуть, щоб діти робили так, як матусі бажають, бо «вони прожили життя, мають досвід», мені хочеться їм дещо сказати

Маю вже 38 років, і коли читаю листи матерів, які хочуть, щоб діти робили так, як матусі бажають, бо «вони прожили життя, мають досвід», мені хочеться їм дещо сказати: «Мами, зрозумійте своїх дітей! Вони кохають. Це тільки вам здається несерйозним, це тільки для вас — рано!»

Мені було 17 років, коли закохалась. Я знала — це назавжди, це той єдиний, якого чекають усе життя. Та не зрозуміли мої батьки. І навіть старша сестра.

За матеріалами – Порадниця.

Я ж тільки закінчувала школу, а він працював шофером, мав 22 роки.

Ми кохали, як у казці. Відчували одне одного навіть коли знаходились далеко. Були впевнені, що ніщо і ніколи розлучить нас. Та розлучила моя рідня: бабуся, мама і сестра. Вони об’єдналися проти нас. Сестра приносила новину, що ми все ж зустрічаємось, бабуся здіймала лемент, мама була ще жорсткішою. Коли знову вони мене добряче насварили, він не витримав і поїхав, щоб я забула його. Відтоді наші життя пішли шкереберть. Я закінчила школу і поїхала вчитись до іншого міста, щоб не згадувати про коханого. Та хіба можна забути? Я й тепер, через 20 років, усе пам’ятаю й дуже шкодую.

Мати все зрозуміла, та пізно — він одружився. Ми зустрілись перед його весіллям. Стояли, розмовляли. Підійшли його друзі й спитали: «Це твоя жінка?» Він відповів: «Так, єдина й справжня жінка».

Згодом я одружилася. І знову, не змовляючись, ми зустрілися. Він ходив зі мною купляти фату. Розмовляли, жартували, бажали щастя одне одному. Та не було його ні в мене, ні в нього. Чоловіка мала хорошого, веселого на вдачу. Кохав мене, але відчував, що я його не кохаю. Прожили ми п’ять років і розійшлися. Я нездужала. Бог не дав нам діточок. Подумала — чому через мене чоловік не матиме дітей, і пішла.

Вийшла заміж вдруге за вдівця з двома дітьми. Сподівалася, що це вирішить усі мої проблеми. Дітей я дуже любила, знала, що й вони мене любитимуть. Та не таким виявився їхній батько.

Жила так понад 10 років, бо діти мене полюбили. Була для них мамою, жила заради них. Та й моє терпіння не безмежне. Діти майже виросли, й після чергових розбірок я пішла. Пішла без нічого, тільки зі смутком у серці. Проте не зламалася, працювала, знала, що потрібна дітям. А чоловік випробував усе, щоб мене повернути. Спочатку — вмовляння, потім — узявся за дітей. Розповідає їм нісенітниці про мене. Мені тяжко, бо дітей люблю, а вони з ним. Днями й ночами думаю про них. Але знаю: якщо повернуся, мені буде непереливки. І, зрештою, хоч би що він казав, мене люди поважають.

Можливо, було б набагато краще, якби рано вийшла заміж. Можливо, я б не була такою щасливою, але ніколи не сказала б своїй мамі: «Якби ти мене зрозуміла, моє життя було б кращим. Мала б своїх діточок, а ти — онучат». Не залишилася б із пусткою у душі.

Подумайте, мами, що ви робите зі своїми дітьми. З тими, кого ви так любите. Мами, згадайте, коли ви любили і як вам тоді хотілося, щоб найрідніша людина вас зрозуміла. Не позбавляйте дітей щастя!

Надія.

Фото – pixabay.com.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Маю вже 38 років, і коли читаю листи матерів, які хочуть, щоб діти робили так, як матусі бажають, бо «вони прожили життя, мають досвід», мені хочеться їм дещо сказати