Коли він одного разу прийшов додому і, запинаючись промимрив невиразне, Оленка спочатку нічого не зрозуміла. А потім заглянула йому в очі і мовчки зібрала валізу. Акуратно склала теплі речі, поруч літні сорочки з тих самих фото і навіть аптечку з його ліками не забула. “Ну і безхарактерна – подумав чоловік – та, інша напевно закотила б бучу. А ця що?”

Один чоловік пішов від дружини.

Коли вони познайомилися, в інституті, його зачарувала її м’якість, ніжне світло сірих очей і тихий голос. Він назвав її Оленкою, хоч за паспортом вона була Альоною Сергіївною. Так це ім’я до неї і прилипло.
Він швидко покликав її заміж, вона погодилася.

Жили добре, хоч і були, вважай, бідняками. Спали на підлозі на матраці, їли макарони, а згущене молоко у свята. Але нічого. Прожили 35 років.

Виховали трьох дітей.

Подорожували. Спочатку з наметами по річках і озерах, потім, коли у нього з’явилися гроші, по закордонах і морях. І всюди на фотографіях вона дивилася на чоловіка ласкавим, ніжним поглядом. А він дивився в об’єктив.

Таких, як вона, називають ниточка з голочкою, куди, мовляв, він, туди й вона.

Тільки в одне місце вона не змогла з ним піти. Туди, де на нього чекала молода і різка, зі зухвалим поглядом з-під нарощених вій.

Вона була його секретарем майже два роки, і дивлячись на неї, яскраву і гучну, він став фантазувати, яким могло б бути його життя поруч з такою. Напевно, що «ух», а не те, що…

Коли він одного разу прийшов додому і, запинаючись промимрив невиразне, Оленка спочатку нічого не зрозуміла. А потім заглянула йому в очі і мовчки зібрала валізу. Акуратно склала теплі речі, поруч літні сорочки з тих самих фото і навіть аптечку з його ліками не забула.

«Ну і ганчірка – подумав чоловік – та, інша напевно закотила б бучу. А ця що? Рівна, як кардіограма у небіжчика».

А вона не була ганчіркою, просто говорила не словами, а серцем, якого він уже не чув.

Півроку чоловік прожив щасливо з молодою і зухвалою, і навіть той факт, що від нього відвернулися діти і багато друзів, його не сильно засмутив.

У нього був новий будинок, нова дружина, нова модна стрижка. Він упивався новим життям, де було багато емоцій, почуттів і Мальдів.

А через півроку все змінилося.

Спочатку він навіть не зрозумів що. Просто стало поганенько на душі і все тут. А потім не стало його друга, друга їх сім’ї з Оленкою. І після прощання чоловік прийшов сам не свій. Йому хотілося поговорити про друга з кимось, хто його знав, згадати його звички і примхи. Він подивився на молоду і зухвалу, і зрозумів, що нічого не зможе розповісти, а вона нічого не зможе зрозуміти… і йому стало самотньо.

Тоді він зачинився у ванній, подзвонив Оленці, вперше після розриву, і сказав одне: «Вітьки не стало».

Вони проговорили більше години, про Вітьку, звичайно. Згадали, як він “набався” на їх весіллі і забув, куди сховав поцуплену туфлю, як позичив їм гроші на перший бізнес, як торгував джинсами, посміялися гірко і помовчали.

З цього все і почалося.

Все частіше він відчував відчуження зі своєю молодою подругою: він говорив цитатами з фільмів, які вона не дивилася, розповідав про книги, які вона не читала, дивлячись на її модні прикиди, говорив, що вони вже таке носили в 75-му…

Його почали дратувати її гучні компанії, любов до караоке і каблуки, які він про себе називав копитами.

А найголовніше, він не міг поговорити з нею про минуле, його шляхи, його злидні і титанічні зусилля, якими він прийшов до успіху. А йому так хотілося. Але ця, нова, нічого такого не знала. І не могла оцінити. Він їй в готовому вигляді дістався. Зате знала та, інша. Тепер вже така далека.

Все частіше він став замикатися у ванній і набирати знайомий номер, щоб почути тихий, мелодійний голос. Жодного разу цей голос не запитав його ні про що, ні в чому не дорікнув, ні на що не поскаржився.

І одного разу він раптом замість слів в трубці, почув її серце. Або це його серце було, не зрозуміло.

Тільки щось боляче защеміло. Він поклав слухавку і кинувся в той будинок, адресу якого так добре знав. Він приїхав вночі, квапливо подзвонив у двері, а коли на порозі виникла Оленка, впав на коліна, і обхопив її ноги руками.

Оленка спочатку обімліла, а потім обережно погладила його по голові, ледь торкаючись волосся пальцями.

Помовчала і сказала:

– Не треба, не треба, Костю. Як нитку не в’яжи, а все одно вузлик буде. Іди туди, де все ще ціле.

Він підняв очі і побачив її погляд – рівний і спокійний і раптом зрозумів, що всі бурі, які він пережив, він зміг пройти тільки завдяки цьому рівному світлу сірих очей.

А тепер йому доведеться йти в самому. Тому що це називається вибір. І він його зробив.

Він піднявся. Взяв на секунду її руку. Підтримав у своїй. Потім мовчки викликав ліфт, не озираючись, сів у нього і поїхав.

Виходячи з під’їзду почув, як на поверсі вгорі, тихо рипнувши, зачинилися двері в його минуле.

Автор: Дарина Icаченко.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Коли він одного разу прийшов додому і, запинаючись промимрив невиразне, Оленка спочатку нічого не зрозуміла. А потім заглянула йому в очі і мовчки зібрала валізу. Акуратно склала теплі речі, поруч літні сорочки з тих самих фото і навіть аптечку з його ліками не забула. “Ну і безхарактерна – подумав чоловік – та, інша напевно закотила б бучу. А ця що?”