Коли народилася Аліска, син навчався на другому курсі. Пам’ятаю той холодний зимовий ранок, пролунав дзвінок, ми в очікуванні радісної новини всі кинулися до телефону. Здорова дівчинка – 3700, а ось Оленку врятувати не вдалося

Вона прийшла до нас в будинок рік тому. – Мам, я хочу тебе з деким познайомити, – загадково сказав син напередодні.

– У тебе з’явилася дівчина!

– Як ти вгадала?

– Так на обличчі все написано.

Діма помовчав і додав. – Тільки у нас проблема, їй жити ніде, можна ми поки у нас поживемо, а потім квартиру орендуємо, я вже написав заяву про переведення на заочне. З роботою обіцяв друг допомогти.

– Раз вже ви все вирішили, добре. Приводь свою дівчину. Познайомимося, поговоримо.

На наступний день на порозі нашого дому з’явилася маленька, худенька дівчина, з великими здивованими очима. Чомусь мені відразу захотілося по-материнства обійняти її і приголубити. Оленка виросла з батьком, матері не стало, коли вона була зовсім малою, перший час допомагала старенька бабуся, а потім батько привів в будинок молоду дружину. Так і росла вона без материнської ласки, терпіла нападки мачухи, а коли народилася дитина перетворилася в няньку і домробітницю.

Сяк-так закінчивши школу дівчина втекла з дому, перший час довелося ночувати на вокзалі, там же її помітила і прихистила жаліслива бабуся, світ то, виявляється, не без добрих людей. А потім Олена влаштувалася на роботу в місцевий магазинчик, де і познайомилася з сином.

Дімка як сказав, так і зробив, влаштувався на роботу на місцевий завод, де з часом обіцяли посаду з більш високою зарплатою, було до чого прагнути. Оленка спочатку ходила тихо по дому, такою собі мишкою, а потім осміліла, ми стали більше з нею спілкуватися, так господинею вона була відмінною. Всі вихідні проводила на кухні: готувала, мила, скребла. Я їй кажу «сходи прогуляйся», а вона головою махає, мовляв ні, ще не всі справи переробила.

А через місяць вони нас обрадували ще однією новиною – Мамо, тату, вітаємо вас, скоро ви станете дідусем і бабусею!

Батько від несподіванки випустив чашку з чаєм, а я кинулася вітати дітей. А на душі неспокійно стало, молоді ще, гуляти так гуляти, а чи справиться син з новою відповідальною роллю батька. Хоч він і старався з усіх сил, бачила я що він як і раніше тягнеться до своїх друзів, з яким запалом розповідає останні новини з життя своїх однокурсників, а сам крім роботи і вдома нічого не бачить.

Через місяць Діма з Оленою розписалися. Ніби як спочатку проходило все добре, принаймні я не спостерігала у неї поганого самопочуття, вона так само йшла на роботу вранці, а ввечері її забирав Дімка. Поки на п’ятому місяці її не поклали в лікарню.

– Нічого страшного мам, – говорив син, – звичайні процедури, лікар вирішив перестрахуватися, мабуть.

Невістка так і провела залишок терміну то вдома, то в лікарні, на роботу вона більше не повернулася. Лише потім ми з чоловіком дізналися, що у Оленки виникли проблеми зі згортанням крові, і всі дев’ять місяців вона була під контролем лікарів.

– Сину, чому ти мені раніше не сказав! – кричала я на нього, коли дізналася – у мене є добра знайома – лікар, професор, ну що ви як діти, їй-Богу …

– Мамо, ми не хотіли вас турбувати з батьком, думали впораємося самі, та й лікарі були хороші, Олена хвалила їх. Він поклав мені голову на коліна, як в дитинстві, коли хотів, щоб я його пожаліла, і заплакав.

– Синку, рідний мій, ми повинні бути сильними, у тебе тепер є дочка, твоя кровинка, твоє продовження ..

… У день, коли ми приїхали за Алісою раптом вперше за цілий тиждень виглянуло сонечко. Димка стояв з дочкою на руках і посміхався. – А у неї Оленкині очі, такі ж великі і блакитні …, ну здрастуй, донечко, ласкаво просимо додому.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Коли народилася Аліска, син навчався на другому курсі. Пам’ятаю той холодний зимовий ранок, пролунав дзвінок, ми в очікуванні радісної новини всі кинулися до телефону. Здорова дівчинка – 3700, а ось Оленку врятувати не вдалося