– Калоші,- образився за матір Олексій. – Собі так набрала, – показав він на валізи. – А матері калоші.

Україна

У цю Прибалтику поки зібралися, посварилися десять разів. Сам Олексій не довго думав. У конторі йому запропонували: поїдеш з дружиною? На двох туристична? Міста Прибалтики: Вільнюс, Рига, Таллінн. Він туди-сюди прикинув і вирішив: «Була не була. З’їздимо». Осінь. Трохи справ. Та й в вряди-годи запропонували: перший раз в житті і, може, останній. Хоч білий світ подивитися можна. Загалом, погодився.

А додому прийшов, Ольга на диби.

– Чи клепку втратив? Про господарстві душа не болить? Картопля не копана, соломи не привезли. Про дрова не думаєш. А діти з ким? Худобу на кого кинути? Скоро зерне будуть давати. Проїздимо і залишимося ні з чим.

Приспівувати дружина вміла, тільки слухай її. Але тут діти разом навалилися, особливо старша донька, вважай, наречена. У неї був свій інтерес: з порожніми руками мати не повернеться, що-небудь та привезе. А в Прибалтиці магазини – не пара нашим. Про це чули. І Ольга здалася.

Відео дня:

Два вечори копали картоплю. Соломи Олексій привіз, пиляв дрова – щоб вже їхати зі спокійною душею.

До Ольги з усього хутора збігалися баби. Охали та ахали, судили-виряджали, навперебій замовляли то так це: і дитяче, і жіноче, і всяке, з чим бідували. Ольга лише встигала записувати. У хлопців зошит взяла і записувала в ньому, щоб хоч з грошима потім розрахуватися, не забути, хто що давав.

Лише мати Олексія, Мартинівна, жила як зазвичай. З ранку і до ночі, в міру сил, копошилися по господарству. Увечері сиділа за двором, на лавочці. Рано йшла в свою боковуху, готувалася до сну і засинала.

А на неї, на неї була вся надія. Ольга так і говорила:

– Мамо, надія на тебе.

І то було правдою: донька в шкільний інтернат поїде, поминай її, а з хлопців який толк.

– Їдьте з Богом, – говорила Мартинівна.

Вона була не дуже стара, шість років лише пенсію отримувала. Але роки від років різняться. П’ятьох дітей підняла. Все життя в колгоспній роботі.

Вдови платок на голові, суворі зморшки, померкле світло в очах – віджила своє.

– Твої їдуть? – запитували її.

– Їдуть… – відповідала Мартинівна. – Таке життя настало. Це ми прожили вік за курячий пік… – І замовкала.

Зібралися. Поїхали. В останній вечір, лягаючи, Ольга, схаменувшись, запитала Мартинівну:

– Мамо, а тобі що привезти? Може, хустку?

– У мене цих хусток… – усміхнулася Мартинівна. – З кожних поминок. До кінця днів моїх вистачить.

На поминках тепер хустки роздавали старим жінкам, пішла така мода.

– Ну, гаразд, там подивимося, – махнула рукою невістка.

Мартинівна задумалася на хвилину, тихо сказала:

– На ноги б чогось… Ось нині б, до осені.

Невістка вже не слухала її. Почув син, пообіцяв:

– Поглянемо, мамо.

Мартинівна зітхнула. Ноги у неї хворіли і просили доброї обувки: не вічних гумових калош та чобіт, а чогось іншого, приємнішого. Вона в останні дні все думала про це, та боялася просити. Якусь таку взуванку їй хотілося, щоб і тепла, і спритна, і приваблива на вигляд.

Смішно сказати, але останні ночі снилися їй трофейні чобітки, що подарували батько і мати, видаючи заміж. Давно то було, і чобітки в голод поміняли на картоплю. Але пригадувалися: жовтої шкіри, з гачками і шнурочками, такі спритні на нозі. Одягала їх лічені рази, берегла. Потім попливли чобіточки в чужі руки. Тепер ось яку ніч снилися. Снилися, і уві сні ноги менше крутило.

У Олексія з Ольгою все складалося добре. Благополучно долетіли. Даремно лише лякалися: літак, літак. А літак – він зручніший ще: раз-два – і на місці. І нічого страшного.

Група попалася гарна: свої люди, селяни, лише з інших районів. Долетіли, розмістилися в готелі, харчування – все як годиться. І звичайно, екскурсії. З ранку до ночі. І по магазинах – будь ласка. Магазини та в Вільнюсі, і в Ризі – не нашим рівня. Жінки просто шаліли. А чоловіки – більше по пінному. Пінного в Прибалтиці хоч залийся.

І дні полетіли невидимо, один за іншим. Пожили в Вільнюсі, потім у Ризі, приїхали в Таллінн. Тут Ольга день-другий побігала і втомилася. Гроші скінчилися, і, по правді кажучи, вже набралися всього: дві валізи і коробок купу. Ще невідомо, як їхати з таким багажем. У літак не приймуть.

Залишалося трохи до від’їзду. І вже почали думати про дім, про дітей, про домашні справи. Ось тут Олексій про материнське прохання і згадав.

– Мати ж просила на ноги щось. Осіннє. Треба взяти.

– На станцію з торгами поїду, – пообіцяла Ольга. – Калоші куплю.

– Калоші… – образився за матір Олексій. – Собі так набрала, – показав він на валізи. – А матері калоші.

– Їй скільки років? – запитала Ольга. – Може, їй туфлі на високому?

– Ну, не на високому… а все ж можна підібрати чого-небудь краще калош. Як ніяк…

– Ось йди і купуй, – махнула рукою Ольга. – А у мене ніженьки гудуть. Бери он гаманець і йди.

– І піду, – сказав Олексій. – Куплю. Ще краще від тебе виберу.

Час був не пізній, магазини відкриті. Зайшов Олексій в один та інший. Ходив біля полиць, придивлявся, але нічого не міг вибрати. Хотілося, щоб і для ноги були хороші, і все ж мати не молоденька. Щоб і м’якші, і тепліші – до осені. І красиві. Згадав він матір, порозмислив про неї. Як вона жила… Адже крім калош та чобіт гумових зроду не носила нічого. Захотілося її порадувати. Щоб взула – і люди заздрили. Піде, наприклад, в магазин, за хлібом, відразу углядять. Охи та ахи. «Син привіз», – скаже мати. Олексій навіть засміявся, уявивши це.

В одному з магазинів він вирішив з продавщицею порадитися. Зазвичай він продавщиць побоювався, а тут зважився.

– Мені б чого для матері, – попросив він. – Для осені взуття.

– Калоші он в тому відділі.

– Я ж не калоші питаю, – образився Олексій. – Що ви всі з цими калошами? Самі мабуть… – покосився він на ноги продавщиці.

Продавщиця посміхнулася, оглянула Олексія з голови до ніг, в очах її спалахнув злий вогник.

– Вам для осені взуття? – проспівала вона ласкаво. – Пристойне, так?

– Звісно.

Продавщиця нагнулася, помацала під прилавком і виставила жовтої шкіри черевички, чудо – НЕ взуття. Акуратні кнопочки збоку, хутро всередині, а шкіра так вироблена була, так м’яка… Не взувачка – солодкий сон.

– Оце так… – промовив Олексій. – А по чому?

Цього питання продавщиця чекала. Вона ж Олексія наскрізь бачила: по його одязі, по обличчю. Вона його зрозуміла відразу і тепер вимовила виразно:

– Шістдесят євро.

Олексій зойкнув. Очі його округлилися, відкрився рот. Він начебто до цін звик, до божевільних. Чоботи донці та Ользі купували. Але то чоботи, до колін. А тут шкіри-то кіт наплакав.

– Нічого собі, – промовив Олексій.

– Я ж вам відразу сказала: калоші в іншому відділі, – процідила продавщиця з такою відвертою усмішкою, що захотілося взяти цей черевик та…

Олексія жаром обсипало з ніг до голови. Він витяг гаманець і Бога молив: аби вистачило, аби вистачило… Руки тряслися, пересохло в роті. Продавщиця дивилася в упор.

«Сорок п’ять, сорок шість… ще п’ять… Не вистачить, – промайнуло в голові, і тут же згадав: в загашнику є, від дружини приховане. Витяг і зітхнув: – Слава Богу! »

Він розплатився, не дивлячись взувачку забрав і лише на вулиці зітхнув вільно. Трохи відійшов від магазину, через плече покосився: чи не дивляться, розкрив коробку. Тут, при сонячному світлі, черевички здавалися ще кращими: шовковисте хутро всередині – тепленька пещерка, шкіра гладенька блищить – іграшка, і тільки.

Олексій мимоволі на свої черевики подивився і усміхнувся, подумав, що треба б якось теж привзутися.

В готелі Ольга, черевички побачивши, з ходу заголосила:

– Що, що, що, голова не варить! Чи випив ?! Точно, випив! Та як твоя башка додумалася до такого?! – Вона ціну відразу відчула, але все ж запитала: – Скільки?

Олексій відповів.

Ольга заплакала.

– Бевзь. Останні грошики. Хоч би подумала твоя голова, мама їх одягне чи? Так за такі гроші. Донька наречена… Хотіла їй…

Ольга плакала, приговорювала, а сама тим часом взяла один черевик і намагалася всунути ногу в нього. Але куди там з її тридцять дев’ятим. І у доньки ніженька не влізе – в маму вдалася. Зі злості кинула черевиком об підлогу, сказала в серцях:

– Іди, нехай грошики повертають. Скажи, не підходять.

Олексій зазвичай дружину слухав, і тепер він розумів її правоту. Як не кажи, а для матері… Одним словом, дорогувато. Він розумів тепер, що погарячкував, що винна продавщиця. Він все розумів, але знову йти в магазин і гроші просити назад він не міг. Хоч що роби із ним – не міг.

Ольга відголосила, відплакала і згадала:

– Вірка замовляла, Діанова. Я і не думала їй брати. А у неї ніжка маленька, продамо.

І все заспокоїлося. Все пішло своєю чергою. Таллінн, екскурсії, потім літак – і додому.

На хутір приїхали вночі. Але вдома не спали. Звичайно, чекали їх і дітвора, і матір. Почалися посиденьки. Старша донька приміряла обновки, малюки цукерки та пряники гризли. Мартинівна раділа з усіма разом. Їй Ольга хустку привезла, чорну з трояндами. Недорогу хустку, а приглядну.

Донька в вузлах та валізах копалася і вгледів черевики, ті самі, жовтенькі. Вона їх вийняла з коробки, і в електричному світлі черевики засяяли – очей не відірвати.

– Це кому? – запитала донька.

Ольга недобре засміялася:

– Це синок мамі купив. За шістдесят єврів. Вибрав.

Мартинівна, здавалося, не чула відвертої насмішки. Немов зачарована, встала вона, підійшла, взяла жовті черевики в темні руки. Погладила верх, підошву, потім приміряла. Черевики виявилися впору. Мартинівна по кімнаті пройшлася так легко, немов нова взувачка сама пронесла її від столу до порогу і назад.

Ольга дивилася мовчки, Олексій застиг, і діти замовкли.

Мартинівна взувачку зняла, поставила її на стіл, голову опустила і заплакала.

– Бабусю, ну, Бабасю… – кинулася до неї внучка. – Чого ти… Дивись, які гарненькі.

Олексій теж підійшов, сказав:

– Мамо, не треба.

Але Мартинівна плакала, і в сльозах її хто винне було… довга складне життя? А може, ті, трофейні чобіточки, з гачками і шнурками, з молодості? Або ось ці?

Олексій не витримав, вийшов на ганок, вдихнув. Ольга вискочила слідом за ним. Видихнувши тяжко, Олексій сказав:

– Ти диви не думай у неї забирати.

– Чого вже я, зовсім, чи що… – прошепотіла Ольга. В очах у неї бриніли сльози.

Автор: Борис Eкімов.

Фото – ілюстративне.

Источник

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN