Ірині хотілося тільки одного, щоб її сьогодні не вигнали на вулицю. Як приємно лежати в теплій ванній і, як холодно зараз на вулиці. Але пора виходити, господарі чекають. Вийшла. Чоловік з дружиною сиділи в кімнаті на дивані. Дівчина винувато посміхнулася

Україна

«Знову мама зі співмешканцем прийшла і ще з якимсь чоловіком. Уже добряче після чарчини, – Ірина сіла в кут за тумбочку. – І сховатися нікуди, на вулиці вже сніг випав. Як мені все набридло. Влітку дев’ять класів закінчу і поїду в місто. У педагогічний коледж поступлю і стану вчителькою. Хоч до міста всього десять кілометрів, але жити буду в гуртожитку».

Мати і гості розклалися на кухні. Пролунало булькання, рідини, що наливалася в стакан, запахло ковбасою. Дівчина, мимоволі ковтнув слину.

– Почекай, ти! – пролунав голос матері.

– Що ти ламаєшся?

– Вас двоє…

– Наче перший, – пролунав голос Митрофана, співмешканця матері.

Пролунав дзвін падаючого посуду. Шурхіт, сопіння. Ірина сильніше втиснулася в кут. Шум несподівано стих.

– Слухай, Науме, вона спить, – пролунав голос співмешканця.

– Слухай, у неї ж донька…

– Яка, донька?

– Ірка, вона вже велика. Напевно, в кімнаті сховалася.

– Тягни її сюди, – пролунав радісний голос Наума.

– Ірко, де ти? – в кімнату зайшов співмешканець матері, побачивши Ірину, посміхнувся. – Ходімо, посидиш з нами!

– Мені і тут непогано.

– Що ти ламаєшся? – Митрофан спробував обійняти дівчину.

Ірина схопила вазу, що стоїла на тумбочці вазу і опустила на голову, співмешканця матері.

Пролунав дзвін розбитого скла. Ірина вирвалася і вибігла з кімнати.

– Тримай її! – пролунав голос Митрофана.

Але дівчина була вже біля вхідних дверей. Одягти валянки часу не було, і вона, як була – в шкарпетках, старих шортах і футболці, вилетіла на вулицю.

За нею слідом вибігли і чоловіки. Листопадова вулиця селища була безлюдною. Куди бігти ввечері по снігу? Позаду чулися вигуки. У величезному будинку, повз який вона бігла, пролунав гавкіт. Потім, чийсь голос, крикнувший на собаку.

Ірина кинулася до воріт і почала стукати. Двері відчинив чоловік, років сорока.

– Допоможіть! – тихенько промовила дівчина, з благанням дивлячись на чоловіка.

– Заходь! – він смикнув Ірину за руку і закрив двері.

– Олег, хто там? – на ганок вийшла жінка.

– Во, – господар кивнув на дівчину. – За нею якісь двоє женуться.

– Швидко в дім! – жінка схопила Ірину за руку. – Там все розкажеш.

– Ірко, виходь по-доброму! – пролунав голос Митрофана.

– Олеже, не зв’язуйся! – вигукнула хазяйка. – Зайди в дім!

З вулиці чулися голоси, з двору гавкіт собаки.

– Треба в поліцію подзвонити, – жінка дістала телефон.

– Поліно, не треба. Зараз сам розберуся. Вони, судячи з усього, місцеві.

– Як ти з ними збираєшся розбиратися?

– По хорошому. Заспокой дівчину!

Господар взяв пакет, підійшов до холодильника. Поклав туди пляшку і шматок ковбаси.

У дворі погладив пса, і вони разом вийшли на вулицю. До нього кинувся Митрофан:

– Віддавай Ірку!

– Ось бери і валіть!

– Що там? – відкрив пакет, на обличчі з’явилася усмішка, хитнув головою товариша. – Пішли Науме!

***

– Так! Мене звати Поліна Сергіївна, – жінка поставила на плиту чайник. – Ти сідай, сідай! Розповідай, хто така і, що трапилася.

– Мене Іра звати, – почала дівчина, стукаючи зубами. – Я на цій вулиці живу, але з самого краю.

– Ти донька Кіри?

– Так.

– Хоч ми тут і недавно живемо, але про твою матір вже чули.

Дівчина опустила голову і заплакала.

– Гаразд, не плач!

Жінка підійшла і злегка притиснула її до себе. Цей жест був для Ірини, чимось незвичайним. Вона обняла жінку і заплакала ще сильніше.

– Добре! Добре! Усе! Зараз чай пити будемо.

Зайшов господар будинку:

– Усе! Випровадив.

– А з цією красунею, що робити будемо? – кивнула Поліна на дівчину і раптом посміхнулася.

– Думаю, про це завтра поговоримо! Зараз чаю поп’ємо і в ванну її.

– Їсти хочеш? – Поліна поставила перед гостею стакан чаю. Знову посміхнулася. – Бачу, що хочеш.

На столі з’явилися бутерброди. Залишок торта.

– Їж, їж! – посміхнувся і господар будинку, дивлячись, як дівчина дивиться на їжу.

Більше Ірині розпитуваннями не дошкули. Та й уваги намагалися не звертати, бачачи, що та соромиться.

Коли з вечерею було покінчено, Поліна відвела гостю в ванну кімнату:

– Помиєшся, ось цей халат одягнеш!

***

Ірині хотілося тільки одного, щоб її сьогодні не вигнали на вулицю. Як приємно лежати в теплій ванній і, як холодно зараз на вулиці. Але пора виходити, господарі чекають. Вийшла. Чоловік з дружиною сиділи в кімнаті на дивані. Дівчина винувато посміхнулася:

– Дякую!

– Ось, що, Ірино, – почала розмову господиня. – Як я розумію, тебе шукати, особливо, ніхто не збирається. Додому повертатися, у тебе бажання немає.

Дівчина низько опустила голову.

– Завтра, нам рано вранці, потрібно поїхати…

– Я розумію, – Ірина опустила голову ще нижче.

– Ти залишишся одна. Нікому двері не відкривай! У двір наш Джек нікого не впустить. Тобі зрозуміло?

– Так! – скрикнула дівчина, не стримавши емоції.

– Можеш, до нашого приходу борщ зварити, – хитро посміхнувся Олег Романович. – Вмієш?

– Вмію, – квапливо заговорила Ірина, все ще боячись, що її виженуть. – Я добре готую. І прибрати в будинку можу.

– Приберіть, якщо не важко внизу, – погодилася Поліна Сергіївна.

***

Вона прокинулася разом з господарями. Тихенько лежала в ліжку, все ж боячись, що її виженуть. Ось у дворі зашуміла машина. Через деякий час все стихло.

Встала. Вмилася. На кухні гарячий чайник, на столі хліб, ковбаса, сир. На обробному столі свинячі реберця.

Поснідала. Прибрала зі столу. Все протерла. Помила підлогу.

У коридорі побачила пилосос. Включила і стала пилососити.

Тільки вимкнула пилосос…

– І що все це значить? – пролунав голос за спиною.

Різко повернулась. Високий красивий хлопець років вісімнадцяти, в карих очах цікавість.

– Я прибираю, – промямлила Ірина. – А ви хто?

– Дивно…, – хлопець похитав головою і дістав з кишені телефон:

– Мамо, я вдома. А це хто?

– Синку, нехай ця дівчинка трохи у нас поживе.

– Мені-то що.

Він сховав телефон у кишеню. Зміряв Ірину з голови до ніг уважним поглядом і попрямував на кухню.

– Вам приготувати чай? – запитала дівчина.

– Сам розберуся.

***

Ірина прибрала пилосос. Стала протирати пил, прислухаючись до кожного шороху, що долинав з кухні.

Хлопець поснідав, зайшов у ванну кімнату.

Вийшов звідти поголеним, пахнючим.

– Ей, господарю, гони ще одну пляшку! – пролунав голос з вулиці.

– Це ще що? – хлопець підійшов до вікна.

– Не відкривайте їм! – злякано вигукнула Ірина.

Він з цікавістю подивився на дівчину, чомусь посміхнувся і попрямував до виходу.

Дівчина кинулася до вікна. Біля паркану стояли співмешканець матері разом зі своїм другом і щось голосно вигукували. Ірині стало лячно. Ось вийшов син господарів. Ті кинулися до нього. І раптом… впали прямо в сніг, Ірині здалося, що впали обидва, одночасно. Хлопець нахилився над ними, щось сказав. Ті встали і з опущеними головами попрямували в сторону материного будинку.

***

Хлопець повернувся. Погляд його зупинився на дівчині. підійшов:

– Ти, що злякалася?

Не контролюючи своїх дій, вона впала йому на плече і заплакала.

– Тебе як звати? – раптом запитав він.

– Ірина.

– Мене – Руслан. Все, не плач. Вони більше не прийдуть.

***

Руслан відправився наверх в свою кімнату, і більше не виходив до вечора. Ірина приготувала борщ. Сіла на кухні за стіл і сильно задумалася. Звичайно, їй хотілося залишитися тут, з цими прекрасними людьми, але вона розуміла, що перейшла всі межі пристойності.

Повернулися господарі. Поліна Сергіївна здивовано похитала головою, оцінюючи наведений порядок. Олег Романович гідно оцінив борщ.

– Я, мабуть, додому піду, – приречено сказала Ірина. – Спасибі вам за все!

– Ірино, поживи ще у нас кілька днів!

– Дякую, Поліно Сергіївно! Я додому піду, – повторила дівчина.

Зробила крок, до дверей і застигла. Вона з учорашнього дня ходила по будинку в чужому халаті, і в чужих капцях.

– Пішли! – господиня взяла її за плече і повела в зал.

Відкрила шифоньєр. Довго розглядала речі. Дістала джинси, светр, теплу спортивну куртку.

– Одягай! Ми з тобою зростом майже однакові.

– Ви, що… не…

– Не в халаті ж тобі додому йти. Одягай, одягай! Я не збіднію.

Одягла. Крадькома глянула в дзеркало. Таких красивих речей у неї ніколи не було.

У коридорі господиня змусила одягти шапочку і зимові чоботи.

– Іринко, носи на здоров’я!

– Дякую вам, Поліно Сергіївно!

***

Життя увійшло у звичне русло. Не зовсім в звичне. Мама на роботу влаштувалася на ферму. Її співмешканець кудись зник разом з другом.

Настала весна. У той день вона сиділа вдома за уроками. Коли, хтось постукав у хвіртку. Ірина виглянула у вікно, і не повірила своїм очам – біля паркану стояв Руслан. Побачивши, дівчину, хитнув головою. Мовляв, виходь!

Вона не вийшла – вона вилетіла.

– Вітання! – посміхнувся Руслан.

– Привіт!

– Мамка тебе щось кличе.

***

І ось вона увійшла в ту хату, в якій провела такий щасливий деньок.

– Привіт, Ірино! – зустріла їх на порозі господиня і обняла дівчину.

– Лобрий день, Поліно Сергіївно!

– Заходь! Пішли чаю поп’ємо!

Господиня посадила дівчину, налила чаю. Сама сіла за стіл.

– У мене до тебе ось яке діло. Ми з чоловіком на місяць летимо в Ріо-де-Жанейро, – на її обличчі промайнула мрійлива усмішка. – Давно хотіла в Бразилії відпочити. Син вдома зрідка буває. Ти не могла б за будинком приглянути. Джека треба годувати і кота – теж. Квіти поливати. У мене багато квітів.

– Звичайно, Поліно Сергіївно!

– От і добре, – дістала гроші. – Ось десять тисяч.

– Поліно Сергіївно, навіщо?

– Забирай! Ми, точно, не збідніємо. Пішли все тобі розповім і покажу!

Ірина старанно запам’ятовувала, де в домі стоять численні горщики і діжки з квітами. Де лежить корм для кота і м’ясо для собаки. Потім Поліна Сергіївна крикнула:

– Руслане! – син тут же вийшов зі своєї кімнати. – Познайом Ірину з Джеком!

– Пішли! – хлопець легенько поклав руку на плече дівчини.

Вони вийшли у двір, відв’язали Джека і пішли гуляти.

Всю дорогу Руслан розповідав про навчання в інституті, про карате, про їх з батьком бізнес.

А Ірина думала зовсім про інше. Вона ясно зрозуміла, що між нею і Русланом така ж прірва, як і між її мамою і батьками Руслана. Так, вони хороші, добрі люди, але це не казка про Попелюшку, а життя.

«Через два місяці здам іспити до коледжу, обов’язково здам. Буду вчитися, працювати, крутиться, але стану людиною. Вийду заміж, але тільки не за цього красеня. Так він чудовий хлопець у всіх розуміннях. Але не мій! Я вдячна Поліні Сергіївні за одяг і ці десять тисяч. Принаймні, зможу протриматися перший час в місті».

Якимось внутрішнім чуттям ця дівчинка зрозуміла, що саме зараз, в цей момент, скінчилося її важке дитинство. І настає доросле життя – не менш важке, але де все буде залежати тільки від неї.

Вони дійшли до котеджу. Ірина погладила по шиї Джека, посміхнулася Руслану і попрямувала додому. Завтра почнеться її робота в цьому котеджі. Тільки робота – і все!

Автор: Олександр Пapшин.

З мережі.

Фото ілюстративне.


Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN