– І не дивись так на мене, мамо. Двадцять років часу мала. Чому сама про себе не подбала, га? Діти мають властивість рости, ти про своє майбутнє чому сама не подбала. Тепер не роби із себе зраджену і покинуту

– Ось так в житті буває! – мало не в голос волає п’ятдесятилітня Варвара Федорівна. – Я ж все життя заради неї, заради дочки! Ростила, любила, все робила! Заміж більше не вийшла … Ну ось, отримала на старості років подяку. з речами на вихід! Проміняла мене на чоловіка. Виставила матір з квартири і не скривилася.

Свого часу, двадцять шість років тому, Варвара Федорівна приїхала в столицю з далекого Закарпатського села. У столиці вчилася, працювала, зустріла свою любов, вийшла заміж, з’явилась Вероніка. На жаль, з чоловіком не склалося. Чоловік в ті часи був людиною досить-таки впливовою, і відразу після розлучення в рахунок аліментів купив однокімнатну квартиру в столиці, яку оформив на дочку.

Варвара Федорівна тоді була згодна на все: обирати особливо не доводилося, жити їй було ніде, а повертатися до себе в село, в маленьку хатинку зі зручностями у дворі не хотілось. У цій квартирі, купленій батьком для Вероніки, мама з донькою і прожили до цього дня. А кілька місяців тому Вероніка почала збиратися заміж.

Хлопець ніби хороший, але, на жаль, не місцевий. Дружину привести йому нікуди. Але це не проблема – вважає Вероніка. Житло є у неї. Заковика тепер тільки в одному – маму потрібно кудись дівати. Бо жити всім разом в однокімнатній квартирі – нонсенс.

– Роби, як вважаєш за потрібне! – сказав Вероніці батько, до якого вона звернулася за порадою. – Квартира твоя – і юридично, і фактично. Я більше нічим допомогти не можу, свій борг перед вами обома я виконав. Далі розбирайтеся самі …

Вероніка вважає, що матір цілком може зараз знімати кімнату, а на пенсії поїхати до себе на батьківщину, в той будинок, звідки приїхала в столицю багато років назад. Так, там давно вже живуть її, материні, брати-сестри з сім’ями, і Варвару Федорівну ніхто не чекає. Але і не виженуть – бо ж дім успадкували всі троє. Та й взагалі, село – це не столиця, великих проблем з житлом там немає. Влаштуватися можна, хатинку придбати якусь там – на це навіть пенсії вистачить.

– А що робити? – розводить руками Вероніка. – Мені брати кредит, чи як? Виплачувати казна кому відсотки і постійно переживати найближчих років з десять? Маючи своє житло? Майбутній чоловік пропонує такий варіант, але я не згодна! І знімати теж при власних квадратних метрах, не бачу сенсу. Матір ще не стара, їй навіть до пенсії ще кілька років. Вийде на пенсію – я готова їй допомагати. Але віддати своє житло і піти на вокзал з чоловіком і майбутніми дітьми, щоб їй було добре – це занадто! Вона все життя знала, що квартира не її. Знала, що дочка росте. За двадцять років могла б уже хоч якось про себе подбати, хіба ні? Хто винен, що вона цього не зробила?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

– І не дивись так на мене, мамо. Двадцять років часу мала. Чому сама про себе не подбала, га? Діти мають властивість рости, ти про своє майбутнє чому сама не подбала. Тепер не роби із себе зраджену і покинуту