«Хватіт викабєніватся, отвєчай, как к тєбє обращаются». СПОВІДЬ УКРАЇНСЬКОМОВНОЇ КИЯНКИ
Антін Мухарський
СПОВІДЬ УКРАЇНСЬКОМОВНОЇ КИЯНКИ
(допис моєї дружини Elizabeth Bielska)
У Запоріжжі, звідки родом моя мама, є вулиця, названа на честь дідуся, українського письменника Олександра Авраменка, якого я ніколи не знала, бо він помер надто молодим. А бабуся, з якою я виросла, була редактором і перекладачем із російської на українську дитячої літератури. Вона завжди говорила зі мною українською, мама — по-різному, але замість колискової читала мені напам’ять українську поезію. А в 5 років, коли інші діти розказували «В лєсу раділась йолочка», я цитувала Лесю Українку: «Я була малою горда, — щоб не плакать, я сміялась». І ці рядки супроводжували мене ще багато років у спробах вистояти у власній боротьбі за мову.
В одному з центральних районів Києва, де я навчалася в начебто українській школі, вчителі старшого віку вели уроки російською, а молодші — українською, часто недолугою, яку використовували лише на заняттях. Викладачка ж української мови переїхала з якогось райцентру, де була вчителем російської, щоб перевчатися. Таким чином, у моїх бездоганно грамотних творах (бо ж з 11 років редагувала разом із бабусею рукописи) вона знаходила уявні помилки, слово «светр» виправляла на «світер», а «брати участь» — на «приймати участь», і ставила мені низькі оцінки за це. Я ж ставала на стілець, брала з високої полиці орфографічний словник і показувала їй, що це не мої помилки, а її.
У класі на 30 учнів, крім мене, українською говорило лише двоє досить мовчазних дівчат. Це мене дивувало, але я не переймалася класу до 7-го, коли це стало навіть не проблемою, а якимось страшним сном для мене. На кожній перерві мене обзивали, ображали. Запитували: «Ти чьо, нє можеш по-нормальному гаваріть?», «Особєнная тут нашлась?», «Хватіт викабєніватся, отвєчай, как к тєбє обращаются». Це найм’якші висловлювання з тих, що я чула. Решта була щедро приправлена гострою ненормативною лексикою.
Щодня нас напували вітамінними соками. У мій сік випльовували жувальні гумки. Мені в спину кололи складаним ножем і писали записки про те, що підріжуть. Що жорстокішими були мої російськомовні однолітки, то впертішою я була. Так протрималася три роки. І коли це цькування перейшло усякі межі, коли мені погрожували «розборками» чи побиттям після уроків, коли я плакала на самоті й озиралася, йдучи додому, усвідомила, що єдиним порятунком є перехід із кривдниками на російську.
Тож у старших класах інстинкт самозбереження змусив мене це зробити. І справді, російська значно полегшила життя. Те життя, де я вже була інтровертом, який не розумів: чому в столиці України не можу спокійно говорити рідною державною мовою, чому на уроках правознавства нам розказують про Конституцію і верховенство права, а я почуваюся безправною і беззахисною? І чому на підручнику з російської мови було написано «Родная речь»? Для кого в незалежній Україні вона рідна?
Через «мою» мову коло спілкування було досить обмеженим, зате книжок я мала багато. Особливо заворожувала мене література про мистецтво ґречності, звісно, російською. Там був наче якийсь інший світ, вихований і галантний, де красиво говорять, відчиняють двері перед леді та знаються на сервіруванні столу. А ще в кожній книжці йшлося про те, що треба відповідати співрозмовнику тією мовою, якою до тебе звертаються. Я дуже хотіла бути такою леді. І почала дотримуватися правил етикету. Але чомусь «тією» мовою завжди була російська. Російською майже завжди була й відповідь на мою українську.
Так і склалося, що в дорослому віці співвідношення української та російської в моєму житті було десь 60:40, бо ж якось незручно переходити на українську з тими, з ким багато років спілкуєшся російською. Крім того, моїми роботодавцями були вихідці з Росії. Бо я мистецтвознавець, і саме росіяни розуміють цінність культури й готові її підтримувати.
Втім, постійно відчувала дисонанс, наче була не собою. Думала українською, з Антіном говорили тільки нею, але із зовнішнім світом я підлаштовувалася. І чотири роки тому в розпал російсько-української війни усвідомила, що це ж навіть не дивно, а дико — спілкувалися мовою окупанта. Для мене це зрада і мови, і Батьківщини. І тоді все стало на свої місця. Впродовж тижня я 100 % перейшла на українську і не промовила жодного слова російською в Україні (окрім читання вголос статей Антіну). Іншими мовами послуговуюся лише з туристами або там, де туристкою є я.
Пройшовши такий шлях, я з особливо великою повагою і захопленням ставлюся до українськомовних мешканців Півдня та Сходу, адже там мовна стійкість і перехід на українську є справжнім подвигом.
Це був уривок з нашої з коханим спільної книжки “Як перейти на українську”. Замовити її можна на сайті UKRIDEABOOK.
Дякуємо, що поширюєте! Нехай українців в Україні стає більше!
#якперейтинаукраїнську