Ех, знала б Зоя Петрівна, як ця Маруся переверне її життя, на які труднощі буде штовхати, то, можливо, і двері б не відкрила. Але ніщо не насторожило її в дівчині – ні ця посмішка до вух, ні рум’янець на всі щоки, ні завзятий гучний голос

Україна

Зоя Петрівна додивилася чергову серію нескінченного серіалу, вимкнула телевізор і ще якийсь час посиділа в м’якому, зручному кріслі.

– Е-хе, – сказала вона собі, – як нудно! Поговорити навіть ні з ким. У подруг хоч онуки, з якими клопоту повна голова, а у неї – нікого. Так склалось. Ще трошки пороздумувала про свою самотність, піднялася і попрямувала на кухню. Випила чаю з вафельним тортиком, з’їла жменьку таблеток, прописаних безліччю лікарів різних спеціальностей і пішла спати. Не спалося.

– Ось так відійдеш у засвіти на самоті і ніхто не дізнається. Страшно як, Господи! – думала Зоя Петрівна, дивлячись в стелю. – квартирантку б мені якусь хорошу. Ось і веселіше б стало, все ж не одна, – посміхнулася вона, коли, нарешті, подіяло снодійне і понесло її в царство Морфея…

А вранці, зручно влаштувавшись на кухні за столом з великим кухлем чаю і вазою з печивом, Зоя Петрівна шукала в газеті колонку з назвою “Орендую..”.

Відео дня:

– Ось! – голосно вигукнула вона, – дівчина… 27 років… на тривалий термін… Те, що треба, – вирішила Зоя Петрівна і набравши номер телефону, домовилася з дівчиною про зустріч. Потім, як завжди, набрала жменьку таблеток: від тиску, для серця, для розуму, для миру в усьому світі і щоб сонце було кругле, закинула все в рот і пішла готувати кімнатку для квартирантки. О 17.00 господиня квартири, насилу влізши в свою найкращу сукню, стояла в передпокої біля дзеркала і констатувала факт: – А я ж погладшала, матінко! Де талія? Але талія була надійно захована за “рятувальними кругами” і показуватися нікому не хотіла. Їй там було тепло, м’яко і спокійно. У двері подзвонили. Зоя Петрівна впустила в передпокій молоду дівчину з великою валізою, яку вона тримала двома руками перед собою, а при ходьбі підштовхувала її колінами. За спиною виднілася стопка коробок.

– Вітаю! – вигукнула дівчина, посміхаючись на всі 32, – я Маруся. А ви Зоя Петрівна?

– Я сама. Роздягайся, Марусю, я покажу тобі кімнату. Ех, знала б Зоя Петрівна, як ця Маруся переверне її життя, на які труднощі буде штовхати, то, можливо, і двері б не відкрила. Але ніщо не насторожило її в дівчині – ні ця посмішка до вух, ні рум’янець на всі щоки, ні завзятий гучний голос. Вся увага Зої Петрівни сфокусувалася на розповіді Марусі про те, що працює вона терапевтом в найближчій поліклініці. Старенька миттю намалювала картину маслом: вона в ліжку, з примочкою на голові, з градусником під пахвою, а поруч особистий терапевт однієї рукою вимірює їй тиск, а іншою – тримає блюдечко з різнокольоровими пігулочками. Вона навіть не уявляла, наскільки була далека від реальних змін в своєму тихому, давно розміреному життя.

– Значить так! – голосно проголосила Маруся, заглянувши в затишну, світлу кімнатку, – зараз я розберу речі, а потім ми обговоримо наше подальше спільне життя. Добре?

– Добре, – відповіла Зоя Петрівна.

Через дві години Маруся увійшла в кухню, де старенька уплітала гарячі кабачкові оладки, з’їла одну оладку і сказала: – Нічого так, смачненько. А далі пішло те саме обговорення спільного життя. Зої Петрівні пропонувалося готувати обід, допомагати по вихідних купувати Марусі продукти на тиждень і приготувати до завтрашнього ранку спортивний костюм.

– Який костюм? – перепитала старенька.

– Спортивний, – спокійно повторила Маруся, доїдаючи другу оладку, – з ранку буде пробіжка по парку.

– Це ще навіщо ?! У мене тиск, серце, ноги! Мені не можна, я на таблетках живу! – пручалася Зоя Петрівна.

– Можна, можливо! Зоє Петрівно, підйом у нас о 6.00, на добраніч.

А назавтра, о 6 годині ранку, дві жінки бігли по парку. Одна, вже немолода, пихкаючи і охаючи, тихесенько лаючись нехорошою лайкою собі під ніс і, ледве переставляючи ноги, пересувалася, гнана молодою, голосною командиркою: – Ноги вище! Вище! Трохи швидше! Ще швидше! Чудово! Не стоїмо! Переходимо на крок, йдемо. Просто йдемо. Зоє Петрівно, ви молодець. Я кружечок пробіжу, а ви просто йдіть. І Маруся втекла.

– Господи, побачить хто – засміють. Скажуть, ось стара, що придумала – на старості років бігати! – йдучи слідом за біжучою дівчиною, бурчала під ніс Зоя Петрівна.

– Сніданок буду готувати я, – категорично проголосила Маруся, помішуючи вівсяну кашу в маленькій каструльці, – а обід ви. Після прийому я буду приїжджати обідати, а потім, до 17 годин, поїду на виклики. Ми з вами повечеряємо і ввечері поїдемо в спортзал.

– В який зал ?! – округливши очі, перепитала Зоя Петрівна.

– У спортивний зал! – посміхаючись повторила Маруся. – Ось менюшка на обід, на тиждень. Вона поклала листочок на стіл і почала розкладати по тарілках кашу.

– А цукор в кашу можна? – запитала Зоя Петрівна, – наслідки ж.

– Можна, – відповіла дівчина, – але тільки у вигляді фруктів. І акуратно, рівно в центр бабусиної тарілки поставила вишеньку.

Коли Маруся, поцілувавши бабусю в щоку, втекла на роботу, Зоя Петрівна заглянула в меню: сьогодні суп рибний і овочеве рагу.

– Ха! – сказала вона собі, – я тобі таке рагу зроблю, що пальчики оближеш! Не дарма ж я кухарем в дитячому садку тридцять років відпрацювала.

А ввечері Маруся привезла Зою Петрівну в спортзал, зводила до лікаря. Їй виміряли тиск, порахували пульс, зважили і розписали індивідуальну програму занять до яких було запропоновано приступити негайно: трішки гантелей, трішки велотренажера і басейн.

Увечері бабуся, одягаючи улюблену нічну сорочку, збиралася перед сном полежати і осмислити, що це сьогодні з нею було і як з цим боротися, але як тільки голова торкнулася подушки, очі самі собою закрилися і засинаючи, вона згадала, що не прийняла снодійне… через півгодини в спальню заглянула Маруся, дбайливо поправила на Зої Петрівні ковдрочку, вимкнула світильник і тихесенько прикрила за собою двері.

А назавтра Зоя Петрівна вже не пручаючись, не поспішаючи, пробігла на 2 метри більше. Ні, звичайно ж, вона бігла не як спринтер, але цього ніхто від неї і не вимагав: не можеш бігти – йди. Перші два тижні трішки засмучувала відсутність печива і цукру, але зате на столі стояв горщик з медом. Та й ніколи стало чаї розпивати: після сніданку обід готувала, Марусю годувала, потім вдома прибратися, на вечерю салатик настругати, в термос чай з травами і ягодами заварити. Дуже їй подобалося після спортзалу пити з Марусею цей смачний гарячий чай з медом і розмовляти: – Мань, а ти де до того, як до мене переїхала жила?

– Та так, у бабусі однієї, – відводячи очі відповіла Маруся.

– І що? Вона що, на той світ втекла?

– Ну, чому ж на той світ? Заміж вийшла і виїхала. Познайомилася в музеї з американським дідусем, він в неї закохався і відвіз до себе. До речі, завтра субота. Зранку закупимо продукти на тиждень і підемо в музей. По суботах у нас буде музей, а по неділях – театр. Життя має бути різноманітним.

– Марусю, я не хочу в Америку! – захвилювалася старенька.

– Не хвилюйтеся, Зоє Петрівно, на землі є ще багато інших хороших країн. А давайте ще по чашці чаю!

Так минуло літо, потім осінь, настала зима. Тепер по парку вони каталися на лижах. І Зоя Петрівна майже не відставала від Марусі. Іноді вони зупинялися, щоб помилуватися засніженими парком, сходом сонця, рудими білками і бігли далі…

…Весняне спекотне сонце швидко висушило асфальтові доріжки і тепер вранці, вийшовши на пробіжку, вони милувалися молодою яскравою зеленню і першими квітами. А немолода, але струнка жінка весело сміючись, віддавала команди: Марусю, ноги вище! А тепер швидше, ще швидше! Молодець! Не відставай!

– Життя летить, аж капелюшок зносить! – сміючись, каже подругам Зоя Петрівна. Три місяці тому їй довелося потіснити в своєму розкладі дня кілька пунктів і втиснути між ними новий. Тепер, після обіду вона ходить на курси англійської мови. А то як же їй спілкуватися з одним цікавим англійцем, з яким познайомилася на виставці картин одного відомого художника цієї зими?

Автор: Gаnsefedern 9.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Источник

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN