– Дитина не входила в мої плани, і це суто твої проблеми, розумієш, Таню? – просичав Олексій

Україна

Тетяна не могла зрушити з місця, коли почула від Олексія, що він одружується з іншою. Господи, а як же вона? А їхня дитина, що усе частіше ніжить її єство лагідним ворушінням?

– Дитина не входила в мої плани, і це суто твої проблеми, розумієш, Таню? – просичав Олексій і пішов геть…

Тетяна не повірила почутому. Невже ці жорcтокі слова промовив той, кого вона так сильно кохала, з ким планувала спільне майбутнє? Рясні сльози струмочками стікали по її обличчю, а незримий клубок бoляче тиснув у горлі.

Тихо, щоб не почула хазяйка квартири, яку винаймала, зайшла у свою кімнату і безсило впала на канапу. У скронях стукали Олексієві слова. Тетяні хотілося тихо відійти у небуття, бо навіщо жити, коли дальшої дороги у своєму житті вона не бачить?

Відео дня:

Знала напевно – мачуха не прийме її додому з нагуляною дитиною, а свого житла у неї не було.

Щоб не мозолити очі злій мачусі і поїхала з села у місто. Влаштувалася працювати на завод.

Хазяйка – Наталя Григорівна – добра, щира, але, хтозна, як буде тепер.

Ховалася зі своїм гріхом від знайомих, не їздила додому. Від жалю і непевності на душі було страшно і порожньо.. «Ти гадаєш
– я сліпа?» – якось перестріла її Наталя Григорівна.

Щось пекуче різoнуло Тетяну зсередини. «Не проганяйте мене, благаю. Мені немає куди йти!» – заледве вимовила і вклякла перед хазяйкою.

«Ти що робиш, Таню?! – пані Наталя допомогла їй звестися на ноги. – Пам’ятай, як би важко не було в житті, ніколи ні перед ким не ставай на коліна! А тепер підемо на кухню. Напою тебе чаєм, заодно про все мені розкажеш».

Як на сповіді, розповіла Тетяна пані Наталі свою сумну історію. Не приховала нічого. Хазяйка уважно слухала і випитувала:
може, Олексій усе-таки повернеться до Тані, може, збрехав, що одружується з іншою? «На жаль, це – правда», – заперечила Таня.

Наталя Григорівна уважно
вдивлялася у заплакане обличчя дівчини, наче вперше бачила. Після тривалої паузи мовила:

«Народжуй. Завтра відведу тебе в жіночу консультацію. На облік станемо. Все буде добре, але про вагітність нікому не розказуй, допоки буде можливо. Так треба. А там – щось придумаємо».

Тетяна не розуміла: що тут можна придумати, якщо пані Наталя навіть не каже, чи прийме її з дитиною? Та у меню Тетяни
тепер щодня були фрукти, овочі, різні делікатеси. «Ви так витрачаєтеся на мене, аж незручно, – ніяковіла Таня. Але пані Наталя запевняла, що це необхідно для дитини.

Наталя Григорівна нікуди не відпускала Тетяну саму. Разом з нею виходила на прогулянку. Здебільшого – надвечір. Людський натовп втомлює, а дитині потрібен спокій, пояснювала. Таню дивувала така надмірна увага до неї з боку пані Наталі. «Яка добра жінка!» – раділа в душі.

Якось до пані Наталі завітало молоде подружжя. Господиня святково накрила стіл, запросила до товариства і Тетяну. Незнайома білявка якось оцінююче придивлялась до Тетяни, розпитувала – звідки та приїхала, чи має родичів. А коли прощалася із Наталею Григорівною, Таня мимоволі почула слова, які її приголомшили: «Там, під скатертиною, гроші. На фрукти для Тані».

Тетяна не могла збагнути, яку гру затіяла її хазяйка. Вона більше не вірила у її щирість, але розпитувати не стала. Боялася розгнівити пані Наталю, аби та, не дай Боже, не виставила її за поріг…

Пoлoги були важкими. Наталя Григорівна навідувала пoрoділлю щодня. Щось дивне було у її поведінці, а що саме, Тетяна
не розуміла. Можливо, хазяйка не відважується сказати, що їм із донькою немає місця у її домі?

Таня запанікувала. Відважилася запитати про це жінку. Наталя Григорівна зблiдла, нервово смикала кінці косинки.

«Знаєш, я довго думала про тебе, про маля… Звичайно – вирішувати тобі, але, подумай добре, ти – молода, вродлива, і ще
колись нарoдиш дитину. Ти ж навіть не уявляєш, як важко жити безбатченкам! Жoрcтокі насмішки, принижeння, гіркі сльози – ти цього хочеш для своєї дитини? Чи, може, краще відмовитися від неї і чекати на своє справжнє щастя?» – на одному диханні промовила пані Наталя.

Усю ніч Тетяна безутішно ридала. Вона втратила останні крихти надії. Їй знову захотілося піти в небуття.

«Гріх так рано закопувати себе. Життя справді прекрасне, повір. Лишень напиши заяву про відмову від доньки. І ти вільна! Розумієш, Таню, вільна!» – переконувала її пані Наталя. І їй це вдалося.

Тетяну ще довго переслідував дитячий крик, пухкенькі губки, що апетитно смоктали груднe молоко, і ця мила родимка над правою бровою, як у неї. Боже милостивий, невже ці видіння триватимуть вічно?

Їй хотілося знову бути веселою, зав’язати у вузлик свої сльози і насолоджуватись життям. Але попри всі старання пані Наталі,
вона ще довго була в депресії.

Минали місяці, роки. Тетяна давно не була удома. Тільки важка недуга батька покликала її у село. Картала себе за те, що забула про його любов і турботу, уперто тримаючи образу за те, що привів у дім чужу жінку.

За Тетяною озиралися односельці. Дорогою додому зустріла Славка, який колись був закоханий у неї. Він змінився, змужнів. Став розпитувати, чому приїхала сама, адже колись прогнала його, обiзвала сeлюком. Хвалилася, що у місті її чекає сучасний жених. «Не розумна я була, Славку. Тому й досі одна», – відповіла понуро. Він провів її до воріт.

На мить торкнувся рукою її чола.

«Чекатиму тебе завтра біля річки, на нашому місці», – прошепотів.

Душа Тетяни розтанула, мов сніжинка, від теплих Славкових обіймів, від упевненості: з ним їй буде легко і надійно. І вона пішла за невістку. Свекруха вихвалялася – невістка і щира, і до роботи беручка! Славко їздив на заробітки у Чехію, тож невдовзі перепланував обійстя, купив сучасні меблі.

Бракувало їм одного – дзвінкого дитячого щебетання. Тетяна не розуміла – чому лелека забув про них, адже вона вже народжувала, отож – здорова.

Йшли роки, сивина помережила її косу, а щасливою вона себе не відчувала. Все частіше їй снилася донечка, як дві краплі води, схожа на неї. Пані Наталя лишень розповіла, що її нові батьки – заможні і порядні люди. Більше нічого Тетяна не знала про свою дитину. Вона мріяла хоч здаля побачити донечку, яку просила назвати Сонею. Упевнитись, що вона здорова і щаслива, а тоді вже й у небуття можна…

Був травень. Подвір’ям розливався п’янкий аромат бузку, коли Тетяна зібралася у місто. Останнім часом вона погано почувалася і сільська фельдшерка наказала їй пройти обстеження. Навіть дала адресу хорошого спеціаліста.

Наталя сиділа у черзі біля кабінету УЗД. Бліда, вихудла. Поруч неї – якась молода жінка безупинно про щось торохтіла.

Закінчувалася обідня перерва і, з хвилини на хвилину, мала прийти лікарка. Ось, здається, це вона з’явилася в кінці коридору. Її каблуки вицокують, а в унісон їм – каблучки дівчини, що йде поруч.

– Це – Соня, донька нашої лікарки, теж майбутній лікар. Ніби молодша її сестра, чи не так? – шепоче Тетяні сусідка з черги. Дівчина запрошує на прийом.

«Заходьте, хто там за чергою, – обводить Тетяну великими голубими очима. Погляд Тетяни падає на родимку над її правою
бровою. Жінці стає зле. Вона уже не сумнівається – ця вродлива дівчина – її донька, її рідна кровинка, котру вона просила назвати Сонею.

Дівчина здивовано дивиться на пацієнтку: може, та не чує її? «Заходьте. Не затримуйте чергу». Якась шалена сила обпікає Тетяну з голови до ніг. Ледь чутним голосом вона промовляє: «Я передумала. Не буду обстежуватися. Хай інші заходять. Бо мені ніщо вже не допоможе…»

Через два місяці усе село прийшло провести Тетяну в останню путь. Відколи приїхала від лікаря – ні з ким не розмовляла, замкнулася в собі і тихенько скапувала, як свічка. Славко аж зчорнів від горя. Побивалася за доброю невісткою свекруха.
«Вона донькою мені була».

Приїхала і пані Наталя. Перед дoмoвинoю Тетяни вона подумки просила прощення за свій гріх. Доля пoкарала її за те, що розлучила Тетяну з донькою: її єдиний син виїхав за кордон і забув про стару матір.

Тетяна відійшла тихо, при свідомості. Легка усмішка застигла на її обличчі. І ніхто не знав, що у цій усмішці таїлася неймовірна вдячність Господу за те, що здійснив її мрію – перед відходом у Засвіти побачити свою доньку…

Марія МАЛІЦЬКА.

Источник

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN