Українські альпіністи першими у світі піднялися виключно складним маршрутом на одну з найвищих гір планети — Аннапурну III (7 тисяч 555 метрів) у Гімалаях. Раніше це завдання виявилося не під силу семи експедиціям.

— Декілька років тому на святкуванні дня народження учасника нашої команди Михайла Фоміна ми обговорювали найближчі плани, — каже 36-річний В’ячеслав Полежайко із Черкас. — Ідей було кілька, зупинилися на організації експедиції на Аннапурну III, яка знаходиться у Гімалаях та має висоту 7 тисяч 555 метрів. Приваблювало те, що протягом більш ніж 40 років сім закордонних команд, до яких входили найсильніші альпіністи світу, намагалися піднятися південно-східним схилом цієї гори, але жодній з них не вдалося дійти до вершини. Маршрут дуже складний, багато важкопрохідних небезпечних ділянок: скель (у тому числі стрімких), крутих гребенів. Більшість із них покриті льодом та товстим шаром снігу.

«Моя дружина передавала з України на супутниковий телефон прогноз погоди»

— У 2019 році ми з Микитою Балабановим та Михайлом Фоміним уперше спробували піднятися на Аннапурну III, — продовжує В’ячеслав Полежайко. — Як кажуть, перший млинець грудкою. Подолавши приблизно третину шляху, нам довелося відступити. Одна з причин — у мене та Микити виникли проблеми зі здоров’ям. Але ми не втратили віри в те, що нам під силу дістатись до вершини. Вирішили спробувати ще раз. На підготовку другої експедиції пішло два роки. Ми проаналізували, які прорахунки завадили дістатись вершини. Цього разу взяли із собою набагато тепліші та зручніші альпіністські черевики, адже у тих, у яких йшли 2019-го, мерзли ноги. Два місяці тому з вірою в успіх ми знову вирушили в експедицію.

— Гірський масив Аннапурна знаходиться далеко від цивілізації. Як ви до нього дісталися?

— Замовили місцевій фірмі переліт вертольотом до базового альпіністського табору. Перш ніж вирушити на сходження, слід підготувати свій організм до умов жорсткої нестачі кисню на великих висотах. Тому почали з акліматизації на горі, яка знаходиться по сусідству з Аннапурною III.

— Як проходили акліматизацію?

— Поступово звикали до великих висот. Як це робиться? Підіймаємось на кілометр або на півтора вгору. Ночуємо. Потім спускаємося до базового табору, щоб дати організму відпочити. Після цього знову йдемо на гору до точки, що знаходиться приблизно на один кілометр вище за ту, де були в попередній раз. Залишаємося ночувати, вранці знову прямуємо до базового табору. Діючи за такою схемою, щоразу набирали все більшу висоту. У результаті дісталися позначки 7 тисяч 545 метрів — майже на такій же знаходиться вершина Аннапурна III. На акліматизацію у нас пішло близько 20 днів.

— Інші альпіністи розповідали, що перед початком сходження на Еверест місцеві провідники шерпи організовують у базовому таборі релігійну церемонію, просять сприяння вищих сил. Ваша команда брала участь у подібному обряді?

— Так звичайно. З тією різницею, що з нами шерпів не було. Ми не знаємо всіх тонкощів Пуджа (так називається цей обряд). Тому провели його, так би мовити, у спрощеній і до того ж корисній для екології формі: спалили сміття. А ще настроїтись на сходження мені допомогло те, що перед його початком я молився.

— Виходить, на відміну від інших експедицій, ви не наймали висотних носіїв, щоб вони несли вашу поклажу?

— У нас сходження було спортивне — без використання носіїв та без кисневих приладів, за допомогою яких учасники комерційних експедицій дихають на великій висоті.

— Мені доводилося брати інтерв’ю в альпіністів, які теж без кисневих приладів підіймалися на гори заввишки понад сім тисяч метрів. Вони розповідали, що на підступах до вершини через кисневе голодування думки та рухи загальмовуються, навіть виникають галюцинації. Ви таке пережили на Аннапурні III?

— Коли ми знаходилися на дуже великих висотах, справді виникав стан деякої притупленості мислення. Галюцинації? Обійшлося без них. Проте було таке відчуття, що окрім нас трьох, у зв’язці йдуть ще якісь люди. Думаю, це таким чином передавалася щира, надзвичайно сильна підтримка наших рідних та близьких. Це ніби нас оберігав ангел-охоронець.

— Із погодою вам пощастило?

— Можна сказати, так. Ми піднялися на вершину під час сприятливого погодного вікна, яке тривало три тижні.

Температуру повітря ми вимірювали. Моя дружина, перебуваючи в Україні, виконувала роботу координатора нашої експедиції. Зокрема, надсилала нам на супутниковий телефон метеопрогнози. Згідно з цими даними, температура коливалася у різні дні від мінус 20 до мінус 27 градусів. Попри такі низькі температури, вдень на сонці сніг та лід підтавали. Це збільшувало загрозу сходу снігових лавин та каменепадів.

— Через це ви йшли ночами?

— Частина ділянок маршруту справді проходила заради безпеки вночі. Дорогу освітлювали ліхтариками. Відсипалися вдень. Якщо мався бути денний перехід, прокидалися о третій-четвертій годині ранку. Снідали, складали намет, пакували речі. На маршрут виходили о п’ятій-шостій, найпізніше — о сьомій ранку.

— Якою була вага ваших рюкзаків?

— На початку сходження кожен із нас ніс за плечима по 20 кілограмів. Набір необхідних для сходження речей ретельно продуманий. Скажімо, ми розрахували, що продуктів має бути 16 кілограмів та 200 грамів. Рівно стільки й узяли.

«Я схуд в експедиції на 16 кілограмів»

— Харчування вистачило?

— Так, але довелося заощаджувати. Адже десь на шостий день сходження стало ясно, що не вкладаємось у графік. Значить, у дорозі мали бути не 12 днів, як планували, а довше. Ось і довелося скоротити раціон. Внаслідок цього їжа навіть залишилася — не використовували частину сублімованих (зневоднених) продуктів. Їх слід заливати окропом, але нам довелося економити ще й газ. Тому на завершальному етапі сходження воду не кип’ятили, а лише нагрівали, щоб вона стала теплою та можна було попити чаю. Тож готувати сублімовані продукти вже не могли.

— Що входило до вашого раціону?

— Снідали сухофруктами, ковбасою, сиром, салом (сало в горах — найпопулярніший продукт). Ми намітили з’їдати щодня по три шматки сала на брата. Однак коли перейшли на режим економії, скоротили раціон до двох шматків. Хліба, ясна річ, у нас не було — він багато важить. Обходилися легшими та компактнішими сухарями. Пили чай. Воду отримували зі снігу. Високо в горах дров не збереш, використовували мініатюрні туристичні газові пальники. Запас газу несли у спеціальних балончиках вагою 230 г кожен.

Вдень задовольнялися перекусами висококалорійними батончиками і гелями. На вечерю, доки не почали економити газ, готували гарячі страви із сублімованих продуктів. Нагріваєш воду, заливаєш нею, наприклад, сублімований плов або макарони, і їж у своє задоволення.

— За умов дуже розрідженого повітря змінювалося сприйняття смаку продуктів?

— Ні я, ні мої друзі такого не помічали. А ось на апетит умови високогір’я відчутно впливали, особливо спочатку, коли проходили акліматизацію — апетиту майже не було.

— Хотілося з’їсти те, чого на сходженні у вас не було?

— Кока-коли. А з їжі — яблук та смаженого стейка.

— При підйомі на дуже високі стрімкі скелі альпіністам доводиться влаштовуватися на нічліг безпосередньо на скелі — вбивають у неї гаки, за допомогою яких закріплюють матер’яну платформу, на ній і сплять. На Аннапурні III вам довелося так робити?

— Ні. Нам завжди вдавалося знайти навіть дуже маленьку рівну поверхню, розміри якої дозволяли поставити намет. Одного разу довелося забратися на верхівку гострого скельного гребеня, вкритого товстим шаром снігу. Щоб сильні пориви вітру не знесли намет, закріпили його затяжки за допомогою льодорубів.

— Коли ступили на вершину, що відчували?

— Напало відчуття щастя — мало не до сліз. Піднялися на вершину в першій половині дня, щосили світило сонце. Ми сфотографувалися — знімки, до речі, є доказами, що справді досягли мети. Надіслали повідомлення в Україну супутниковим телефоном про те, що ми на вершині.

— А що вона собою являє?

— Майданчик, на якому за бажання можна навіть намет розмістити.

— Скільки часу зайняв шлях до вершини?

— Дійшли до неї за 15 діб. Ще три дні пішло на спуск до місця, де на нас чекав вертоліт. Саме під час спуску дуже хотілося стейка та інших смаколиків, виспатися в затишних умовах.

— Мабуть, схудли у цій експедиції?

— Я втратив 16 кілограмів, Микита та Михайло трохи менше. Така велика втрата ваги значною мірою відбувається через зневоднення організму. Тому коли ми повернулися в цивілізацію, почали швидко набирати кілограми — відновлювався водний баланс.

— На сходженні обійшлося без травм?

— На щастя, так. Хоча одразу ж після того, як на гелікоптері прилетіли до Катманду, мене та Микиту Балабанова швидкою відвезли до лікарні. Ми отримали обмороження кінчиків пальців на руках. На висотних сходженнях це звичайна справа — місяці за два пройде. Крім обморожень, відчувається деяке оніміння пальців. У цьому також немає нічого страшного. У мене до того ж мало не пів обличчя було в запеклій крові — камінь, що зірвався з одного зі схилів, потрапив мені прямо в ніс, бризнула кров. Змити не було чим, я її розтер кулаком, і вона засохла. У лікарні запеклу кров змили і побачили, що в мене лише подряпина.

А ще у всіх у нас обгоріла на яскравому гірському сонці шкіра на обличчі, потріскалися губи. Уникнути цього неможливо, хоча ми скористалися класними сонцезахисними кремами. До речі, дуже важливо захищати від надмірного ультрафіолету не лише відкриті ділянки шкіри, а й очі. Для цього носили спеціальні окуляри.