Даша на малюка навіть не поглянула. Одягнула дорогу сукню, зробила макіяж і пішла назавжди

Даша на малюка навіть не поглянула. Одягнула дорогу сукню, зробила макіяж і пішла назавжди.

 Мене перевели в палату тільки під вечір. Там я побачила два ліжечка, в яких мирно спали немовлятка.

– Ой, а яка моя? – скрикнула я.

– Дивіться, мамо. Вам хіба не показали?

– Показати, але я … не запам’ятала. Так хвилювалася.

– Ні, – усміхнулася медсестра, – свого малюка ні з ким не сплутаєш. Це для нас вони однакові, а для вас найкращі і самі незвичайні.

Поглянувши на праве ліжечко, я зрозуміла, що там моя дочка. Вірно сказали, навіть одного погляду на неї вистачило, щоб запам’ятати. Мала спала. В іншому ліжечку був хлопчик. Теж гарненький, але не мій. Я погодувала Анютку і лягла на ліжко, підсунувши її ліжечко ближче до себе. Після появи малої довелось ще спеціалістам наді мною почаклувати. Відчуття не надто приємні. Періодично хтось заходив, щось запитували, записували, вимірювали температуру.

Мабуть персонал змінився, бо зайшовши в палату, вони запитували:

– У вас двоє?

– Ні, ні, – казала я, – це не мій. Моя тут.

Хлопчик періодично прокидався, голосно крикнувши пару раз, засинав знову.

– Тихіше малюк, зараз прийде твоя мама і погодує тебе, – говорила я, роздивляючись свою дочку. Зовсім крихітна: ручки, ніжки, носик, вушка.

Вона зайшла в палату немов в ресторан. Висока, молода, красива дівчина. На вигляд їй було не більше двадцяти п’яти. Якби не халат, ніколи б не сказала, що ця жінка пару годин тому стала матір’ю. Я ледь вставала з ліжка, не могла зігнути спину, а моїй сусідці хоч зараз на танцпол.

Вона розляглась на ліжку і сказала, що її звуть Даша.

– Він плакав, – сказала я.

– І що? Вони всі плачуть, – сказала Даша, – голова вже від цих криків обертом. Неприємно це чути.

Вона відвернулася до стінки і заснула. Малюк прокинувся. Він довго не заспокоювався перш ніж Даша зволила підійти до нього. (Як мені здалося, до нього). Насправді вона вискочила в коридор і покликала когось із персоналу.

– Погодуйте його! Я ж просила мене в окрему палату! Де головний? Коли мене випишуть? – Даша кудись пішла.

Прийшла жінка в білому халаті і хлопчика погодувала. Він неохоче хотів їсти суміш. Сяк-так наївся і заснув. До вечора Даша переодяглася в звичайний одяг, нафарбувалася, сказала мені “пока” та пішла. Просто і назавжди. Ніч ми провели з донькою удвох. Хлопчика від нас забрали незабаром після того, як повіялась його мати. Я все думала про малого.

 Як можна залишити цього малюка одного з чужими людьми? Як можна добровільно позбавити себе цього
радісного почуття бути матір’ю? Я прийшла сюди втретє. І в цей раз відчуття вселенського щастя від годування і присутності малюка поруч з тобою ще більше посилювалися, незважаючи на огидне самопочуття.

Це дурниця, це все пройде … Зате ти тепер мати!

Автор не вказаний.

Текст підготували – intermarium.news. Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Даша на малюка навіть не поглянула. Одягнула дорогу сукню, зробила макіяж і пішла назавжди