“Через тиждень, як мене не стане, прийде до дверей, Марусю, білий кіт. Впусти його, він щастя принесе», – наказав Іван. Кіт не міг дзвонити в двері! Однак дзвінок пролунав, вона могла в цьому заприсягтися!

Побігла відчиняти, не питаючи. Нікого. І тут погляд ковзнув вниз. Всередині все похололо, сильно забилося серце. Так не буває. Чи буває? А вона думала, що Ваня марить. Потім порахувала: якраз сім днів минуло. Значить, правда. Відчинила двері ширше, не наважуючись взяти тварину на руки. Кіт швидко прошмигнув всередину. І бігом в зал. Ліг в улюблене крісло-гойдалку чоловіка і тут же заснув. А Маруся так і продовжувала стояти, притискаючи до себе кухонний рушник і витираючи гарячі сльози…

Вона весь тиждень проридала. На роботі взяла відпустку за власний рахунок. Не могла навіть на вулицю вийти – ноги не тримали.

Коханий чоловік Іванко, з яким вони з дитячого садка разом були, раптом сильно занедужав. Здоровий, під два метри, веселун, у якого в руках все горить. Ніколи навіть застудою не хворів. А тут раз – надії немає.  Кілька місяців лише…

Чоловік менше 50 кг під кінець важив. Маруся намагалася триматися. Все жартувала. Що скоро літо. І вони поїдуть на човні. Будуть на тому березі гриби і брусницю збирати. Картопельку запечуть. Хліба посмажать. І в саду справ повно.

Іван слухав і кивав. Немов погоджувався. Ручки у нього зовсім худенькі стали, слабкі. Ледве торкнувся її долоні і прошепотів:

– Як же ти… Без мене. Треба придумати щось. Треба ж тебе берегти! Маленька ти моя, – Іван судорожно почав кашлювати.

– Ну що ти, милий, лежи, не можна тобі хвилюватися! Яка ж я маленька? Мені вже 48 років! – схлипнула Маруся.

– Не вже, а ще! – спробував посміхнутися чоловік.

Він такий був. Добряк з гумором.

Два дні провів у забутті, а потім раптом відкрив очі і чітко так наказав:

– Через тиждень, як мене не стане, прийде до дверей, Марусю, білий кіт. Впусти його, він щастя принесе. Скоро ти радіти будеш!

– Ваню! Ти що кажеш? Як не стане? Іванку, я не можу без тебе! – заплакала жінка.

Сама вирішила – чоловік сильно марив. До вечора Івана не стало.

Дітей у пари не було. І бідна жінка місця собі не знаходила. І ось пролунав той дзвінок у двері…

Дивлячись на білого кота, Маруся не могла зрозуміти: чи то випадковість, чи то чоловік щось знав? З майбутнього? Але як?

Кіт прокинувся. Вона боязко присіла поруч. На бездомного не схожий. Доглянутий, білосніжний. І чи то їй привиділося, чи то правда – здалося, що кіт очима та звичками на чоловіка її схожий.

Пішла на кухню, у неї там кисіль варився. Кіт нестямно зам’явкав. Вона йому мисочку налила. Іван теж дуже кисіль любив. Кіт все до останньої краплі вилизав.

– Ти ба… Кисіль, – тільки й прошепотіла жінка.

Так кіт отримав ім’я. У Марусі серце тиснуло останнім часом. І в ту ніч, першу, коли кіт прийшов, вона раптом прокинулася серед ночі і зрозуміла – нема чим дихати. Немов тягар якась. Судорожно стала хапати губами повітря, намагаючись дотягтися до телефону, щоб швидку викликати. Та не змогла. Тільки безсило сповзла на підлогу.

Останнє, що запам’ятала – Кисіль, швидко підбігає до неї і заповзає по руці.

Коли відкрила очі, навколо вирував ранок. Сонячні зайчики стрибали по стінах, наздоганяючи один одного. Нічого не боліло. А в вухо радісно муркав кіт.

Він її не раз ще виручав.

Одного разу Маруся двері не закрила, коли доріжки на вулицю виносила. Все одно ж в магазин йти. І раптом ті розчинилися і чоловік ввалюється. По виду неадекватний, очі дивні. І на неї йде. Вона тільки охнула. А зі стінки в коридорі, де шапки лежать, Кисіль стрибнув. Непроханого гостю майже на плече, кігті випустив. Той завив, кота скинув та й побіг.

Або, коли в черговий раз згадавши чоловіка, жінка заснула, а на плиті чайник, та рушник зверху впав. Кіт розбудив, коли вся кухня в диму була. Нявчав так несамовито.

Маруся йому повідок купила. І гуляла з ним. Поступово заспокоюючись. Її бідне змучене серце сприймало Кисіля не як тварину. А якось посланника від коханого Іванка.

Літнім вечором гуляли в парку. Пізно вже було. Але Кисіль її прямо наполегливо тягнув туди погуляти. І тут на лавці Маруся побачила хлопчика років 10. Він сидів і дивився в одну точку. І така скорбота була в цій маленькій фігурці, що жінка не витримала, зупинилася. Хлопчик плакав. Але побачивши її, витер очі і швидко відвернувся.

Вона поруч на лавочку присіла. Думала, як розмову почати. Раптом допомога потрібна?

І тут Кисіль, зіскочивши з її колін підійшов до дитини. Замурчав, став об руку тертися. Хлопчик підняв очі. Сині, нещасні. І боязко погладив кота. А той його все за шию обіймав.

Розговорилися вони. Дитина пояснила, що з притулку втік. Не може там бути. Хоче додому. А дому немає. І мами з татом теж більше немає. Вогонь і все. Він вибрався. Точніше, батько виштовхав в останню мить.

Маруся себе в цю мить жаліти перестала. Посунулася до хлопчика, почала гладити його по голові, розповідати про чоловіка, про себе, про кота.

Потім сказала, що проведе його – шукають же напевно.

І біля самих воріт раптом схаменулася, запитала:

– Як тебе звати?

– Іван, – просто відповів хлопчик.

Зранку Маруся вже у керівництва була. Почала пояснювати, що зарплата у неї висока, квартира чотирикімнатна, дача. Треба – шлюб оформить. Маруся навіть з сусідом на цю тему вже поговорила, той пообіцяв допомогти з фіктивним шлюбом, якщо потреба виникне. Якщо не можна усиновити – вона може і під опіку взяти. Її, правда, попередили – дитина важка, неконтактна, є маленькі дітки, так що якщо вона хоче, можна їх взяти.

– Ні. Мені Іванка треба, – тільки й відповіла вона.

І попросила хлопчика відвідати. Він в ігровій біля вікна стояв. Маруся зайшла. З собою у неї булочки були з корицею. А в горлі комок, навіть покликати не змогла. Тільки Ваня немов щось відчув – обернувся. І така радість спалахнула в очах!

– Здрастуйте, тьотю! А ви як у нас? А де кіт? – підбіг.

– Я… до тебе, Ванюша. Ось, приходила до директора. Іванку, ти у мене жити хочеш? Я знаю, маму ніхто не замінить. Чужа тітка я. Але… Тобі добре буде, обіцяю. Дитина не повинна жити в дитбудинку. Кожного повинні забрати додому. Щоб у всіх дітей з’явилися мами і тата. Тому що найголовніше в житті – це сім’я і дім. Місце, де тебе чекають! Іванку, я тебе завжди чекати буду! – витираючи сльози, прошепотіла Маруся.

– Правда? Ви мене правда заберете? Додому? – ахнув хлопчик.

Маруся документи оформила необхідні. Незабаром Іван переступив поріг її квартири. До нього назустріч вибіг Кисіль. Хлопчик підхопив його на руки, уткнувся в шовковисту шерсть.

Маруся метушилася, на стіл накривала. І довго сиділа біля ліжка, де неспокійно спав хлопчик.

Пройшов місяць і Ванюшу було не впізнати. Він перестав здригатися, кричати уві сні. Її називав «тітка Марія». І вечорами, коли разом дивилися фільми, все тримав за руку. А ще ніяковіючи, просив йому почитати перед сном. Знайомі плечима знизували: навіщо це їй? Жила б для себе.

Вони не розуміли, що вперше після того, як чоловіка не стало, вона жити почала. У неї були хлопчик і кіт. Улюблені.

Того вечора Ваня у дворі на велосипеді катався, та не втримав рівновагу, об камінь спіткнувся. Маруся вибігла до нього. І тут хлопчик, сидячи на землі і простягаючи до неї руки, раптом крикнув:

– Мамо! Мамочко!

Маруся обняла його. І ласкаво зашепотіла, що зараз боляче не буде, все пройде. І трохи голосніше сказала:

– Все пройде, Івасику, синочку! Мама поруч!

А зверху, з вікна, спостерігав за ними з підвіконня кіт Кисіль…

Автор: Татьяна Пaхоменко.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

“Через тиждень, як мене не стане, прийде до дверей, Марусю, білий кіт. Впусти його, він щастя принесе», – наказав Іван. Кіт не міг дзвонити в двері! Однак дзвінок пролунав, вона могла в цьому заприсягтися!