Чекав вчора доньку з танців. Сидів в коридорі. З’явилася бабуся, забрати внучку, років п’яти. Внучка вже відтанцювала. Бабуся допомагає тій одягти куртку-шапку, внучка базікає: «Бабцю, а ми відразу додому? Бабусю, а що більше – мільйон чи мільярд? Бабусю, а ти вмієш танцювати?»

Україна

Бабуся відповідає, усміхається, злегка бурчить: «Ну ти і торохтушка у мене…».

Вони йдуть, внучка скаче, бабуся трохи кульгає. У неї в руках сумки, купила щось по дорозі, яка бабуся без сумок в руці? Напевно внучці купила, виноград чи банани.

Бабусі, любі наші бабусі. Найвитриваліші, незамінні. Найбезвідмовніші. Що б ми робили без вас? Так ми б пропали. Три чверті наших людей виховані і вирощені бабусями. Бабусі вчили нас читати і рахувати до мільйона; бабусі годинами гуляли з нами в засніженому парку, вибудовуючи з снігу наш крихітний всесвіт; бабусі готували нам суп з фрикадельками – найкращий суп в світі.

Потім ми все життя шукаємо ті смаки і запахи, якими в дитинстві нас обдарувала бабуся. І не знаходимо. Рахуємо до мільйона, і далі, тільки навіщо? Сніговий бабусин будиночок в старому парку зник ще в минулому столітті, а ми все сподіваємося туди повернутися, пролізти всередину, щоб весело крикнути: «Бабцю, шукай мене!».

Любі наші бабусі. Незамінні. Яке щастя, що ви у нас були і є.

Вічні наші бабусі…

Автор: Oлексій Бeляков.

Фото – ілюстративне.

Источник

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN