– АЛЛО, У ВАШОЇ ДОЧКИ, РІДНИЙ БРАТ В ДИТЯЧОМУ БУДИНКУ. ЗАБИРАТИ БУДЕТЕ?

Телефонний дзвінок застав мене на роботі.

– Катя, ви знаєте, що у вашої дочки є брат в дитячому будинку? Йому 1, 5. Забирати будете?

Якщо чесно, ця новина повністю вибила мене з колії. Адже на той момент я була матір’ю – одиначкою. Я розлучилася з чоловіком, на руках – дочка 4 роки, поруч чоловік, відносини з яким вперлися в свого роду глухий кут.

Для легкого флірту вони явно затягнулися, а серйозних відносин з дітьми та іншими зобов’язаннями він не хотів. Все начебто добре, але якось не насправді.

Я поклала трубку, вийшла в коридор і заревіла. Це була моя мрія – одного разу усиновити або удочерити рідного брата або сестричку (Ангеліна теж усиновлена).

Я чула такі історії не раз. І я давно вже була готова прийняти ще одного малюка в сім’ю – бажання з’явилося коли доньці було два роки, і згодом тільки зміцніло.

Це рішення було дуже важким – ризикнути відносинами і стабільністю заради незнайомої мені поки дитини і залишитися, можливо, однією з двома дітьми? Або відмовитися від мрії?

Але прийнято воно було, якщо чесно, майже миттєво. ЇЇ брат моїм материнським організмом автоматично був сприйнятий як син, який – за безглуздим непорозуміння.

Більш простим воно від цього, на жаль, не стало. Я, як могла, пояснила своєму чоловікові, що планую стати мамою. Намагалася бути максимально щирою, розповіла, як йдуть справи в моєму світі і всередині моєї голови.

Але суті це не змінило, я поставила Вову перед фактом. Він сказав, що спробує це прийняти, але нічого не обіцяє. Що ж, для мене цього було достатньо. Я зібрала за тиждень потрібні для усиновлення папери і вирушила знайомитися з малюком.

З цього моменту починаються, мабуть, найважчі сім місяців в моєму житті. Дитині мені відмовилися навіть показувати, тому що «у нього є мама, яка ось – ось (і ще 5 місяців ось-ось) його забере».

Так, так буває – за заявою матері дитина може знаходитися в дитячому будинку. І коли термін заяви закінчується, а мама не є, його ще довго можуть «притримувати» – раптом отямиться?

Він так і не став моїм сином. Через 5 місяців його забрала нарешті рідна мама і після декількох пригод передала під опіку її сім’ї. Мені це обійшлося в кілька нервових зривів 7 кілограмів ваги, половину голови сивини і ледь не коштувало відносин.

Коли опіка над ним була оформлена і остаточно стало ясно, що малюк залишиться в тій сім’ї, можна було б все відкотити назад, як ніби нічого й не було.

Я навіть взяла тайм-аут на пару місяців, і зрозуміла – варіанту не прийняти в сім’ю дитину і сил відкладати цю подію у мене більше немає. Другому малюкові так чи інакше вже виділено місце в моєму серці.

Тоді я вмовила Вову пройти школу прийомних батьків, і це був величезний крок назустріч з його боку. Майже відразу після школи я дізналася, що народився Микитка. Для мене. Для нас.

Звичайно, ніхто не забутий. Я до цього часу іноді дізнаюся, як справи у рідної моєї дочки. Якась частина мого серця, як і раніше вважає братика моїм сином. Сподіваюся, його життя складеться добре, і одного разу вони зможуть навіть познайомитися.

Ну а наші з Вовою відносини після важкого для обох шляху вийшли на новий рівень розуміння і довіри. Завдяки цьому ми одружилися. Завдяки цьому у нас з’явився Микитка.

До чого я все це? До того, що життя завжди дає випробування під силу. Коли дуже важко, потрібно тільки вірити в мрію і не згортати. А 7 кг ваги, в кінці кінців, завжди можна повернути назад – я перевірила.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

– АЛЛО, У ВАШОЇ ДОЧКИ, РІДНИЙ БРАТ В ДИТЯЧОМУ БУДИНКУ. ЗАБИРАТИ БУДЕТЕ?