— А ти, Василю не галасуй тут! Поклади руку на серце і скажи що міг би вчинити інакше? Ти зміг би сам ради дати четвірці дітей і нерухомій дружині? Мовчиш? От і мене не вчи жити, як можу, так і живу! Ти вперше відколи те з Наталею стало сюди прийшов. Можливо хоч спитаєш, як вона?

— А ти, Василю не галасуй тут! Поклади руку на серце і скажи що міг би вчинити інакше? Ти зміг би сам ради дати четвірці дітей і нерухомій дружині? Мовчиш? От і мене не вчи жити, як можу, так і живу! Ти вперше відколи те з Наталею стало сюди прийшов. Можливо хоч спитаєш, як вона?

Чи не вперше спокійний Сергій так говорив із братом дружини. Дуже вже його дістали оті постійні пересуди та повчання. Люди мов змовились – одне поперед-одного лізуть, як не з порадами, так з нотаціями. Але жоден не хоче стати на його, Сергійове місце. Розповісти, як потрібно і він може, а от, як бути коли сам опинився в такій ситуації ніхто не знає.

Сергій з Наталею прожили щасливих двадцять років. Ніхто не вірить, але жодного разу між ними ні сварки ні непорозуміння якого. Усе у них ладилось, усе разом та вдвох. Мають чотирьох прекрасних донечок: старша цьогоріч школу скінчила, а найменша в перший клас пішла. Добротний дім, велика господарка. Сергій поганих звичок не мав, усе до хати ніс, та й Наталя роботяща. А що ще для щастя треба!

Та не судилось! Стала Наталя все частіше на здоров’я жалітись. Швидко виморювалась, дихати ставало не просто. Місцеві спеціалісти руками розвели, мовляв пані здорова, хай проп’є вітамінки. А воно все гірш та гірш. Подались до столиці, там пройшовши чи не всіх можливих фахівців, дізнались, що ж з Наталочкою. Приїхали чорні та темні. Наталя дітей до себе тулить плаче постійно, а Сергій ніби в воду опущений у вухах слова професора:

— Розлади незворотні. Уже через рік не впізнаватиме нікого, можливо навіть рухатись не зможе. Вдіяти нічого не можна, навіть відтягнути того не під силу.

Той рік прожив зі своєю Наталочкою, так ніби останній. Відвіз нарешті її і дітей за кордон, туди де білий пісок і пальми тримають небо. Об’їздили усю Україну, побували чи не в кожному куточку, чи не біля кожної пам’ятки. Здійснив усі Наталині мрії. Все про, що ще з молоду просила, про що й мріяти боялась, усе зробив. Вона розуміла все. Жила кожен день на повну. Раділа кожному дню, кожній хвилині.

Зараз Сергій згадуючи той час не розуміє. Здається і до того жили добре, але той рік був особливим. Сповненим сонця. Сповненим життя.

Все було так, як і спрогнозував той професор. Вона зникла не одразу. Тікала крізь пальці, як вода. Кожного дня по краплині. Кожного дня по маленькій піщинці свідомості. Аж доки не перетворилась на тінь себе колишньої. Ніби й вона, але не вона. Ніби й жива, але вже не тут.

Сергій. Сергій тримався з усіх сил. Вчив доньку, плів косички і смішні хвостики меншим. Доглядав свою Наталочку, як умів. Ніхто не поспішав на допомогу. Справляється якось, ось і добре.

А він щоранку наказував собі піднятись з ліжка. Наказував жити заради дітей. Щоранку давав собі задачі, які мусив виконати до вечора, бо інак нічого не міг. Бо усвідомлення того, що стало з його життям його з’їдало, спопеляло.

Маринка була янголом. Молодесенька( трохи старша за його найстаршу доньку) медсестричка, яка проходила стажування в їхній районій поліклініці. Приходила робила необхідні процедури Наталі. Встигала не лишень свою роботу зробити, а й з Сергійом парою слів перекинутись. Підтримувала.

Заходила в будинок і одразу усіх ніби від сну своїм щебетом-сміхом будила. Усіх вона бачила. Для кожного в неї добрі і щирі слова були.

Спочатку їхні зустрічі були таємними. Бо ні він не вона ще не розуміли, що ж їх поєднує. Зовсім скоро зрозуміли – жити одне без одного не можуть. Їй вісімнадцять – ще зовсім дитина, а йому сорок п’ять – у нього сім’я, дружина і четверо дітей.

Як тільки брат Наталі дізнався, що Маринка переїхала до Сергія, прилетів одразу. Слів не добирав. Звинувачував Сергія в усіх гріхах.

— А ти, Василю не галасуй тут! Поклади руку на серце і скажи що міг би вчинити інакше? Ти зміг би сам ради дати четвірці дітей і нерухомій дружині? Мовчиш? От і мене не вчи жити, як можу, так і живу! Ти вперше відколи те з Наталею стало сюди прийшов. Можливо хоч спитаєш, як вона?

Уже десять років Сергій живе з Маринкою. Тихо і спокійно у них. Мають спільного синочка і доню. За Наталею доглядають вдвох.

Люди й досі в тому селі не можуть заспокоїтись: так не робиться. Як – то при живій жінці в хату іншу привести? Але от на місце Сергія ніхто не поспішає. Так посудять-потеревенять і до роботи. А життя іде.

Автор Анна К.

Головне фото – firestock.

 Спеціально для intermarium.news . Передрук заборонено.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

— А ти, Василю не галасуй тут! Поклади руку на серце і скажи що міг би вчинити інакше? Ти зміг би сам ради дати четвірці дітей і нерухомій дружині? Мовчиш? От і мене не вчи жити, як можу, так і живу! Ти вперше відколи те з Наталею стало сюди прийшов. Можливо хоч спитаєш, як вона?