А ось тепер – треба серйозно поговорити. Про що тут вже говорити, якщо їй нема вісімнадцяти і в неї немає молока, а на руках немовля? – Доню, ти не сердься. Хочу тебе попросити.

Дощ лив як з відра. Поминальний обід завершився. Вони лишилися з Улею удвох – не лише в порожнім залі, але в усьому світі. І без того схожі як дві краплі води, а тепер ще й однаково заплакані в чорних жалобних хустках, тулилися одна до одної біля вікна, визираючи таксі.

Офіціанти поквапливо збирали посуд, дощ не вщухав, таксі не їхало.

За матеріалами – Порадниця.

– Не можна так казати, а я скажу, – Уля запхала під хустку неслухняне пасмо русих кіс. – Добре, що наша мама відійшла у світ кращий. Бо їй тепер точно легше. Правда ж?

Леся мовчала. Бо не мала аж такої сміливості – сказати це вголос.

– Знаєш, – Уля дивилася на дощ і кудись углиб себе. – Добре, що нас у мами двоє. Не уявляю, як це все можна пережити без сестри. Як добре, що ти в мене є.

Вона міцно притулилася до Лесиного плеча.

Лесі забракло дихання.

– А ти свого тата пам’ятаєш? – раптом спитала. Лесі раптом шалено закортіло, щоб таксі приїхало якомога швидше. Чи щоб зараз же йти додому пішки, попри кілометри й дощ.

– Трохи пам’ятаю, – мовила спроквола, перебираючи Улину довгу косу, яку неможливо було заховати під
жодною хусткою. – Але ж ти знаєш, що його не стало, коли мені ще п’яти років не було. Що я могла запам’ятати!

– Знаєш, – Уля відсунулася від сестри, – я якось запитала в мами про мого тата.

У Лесі похололо серце.

– І?

– Вона сказала, що народила мене для себе. Що їй було уже за сорок, ти вже була студентка. Вона сказала якось так… «я могла собі тебе дозволити».

Уля схлипнула, але продовжила:

– Я тоді образилася на неї дуже.

Начебто я річ яка, щоб мене можна було собі дозволити. Не говорила з нею майже тиждень.

– А я де була?

– Ти якраз тоді поїхала у Німеччину на стажування, познайомилася з Алексом. Ну, в тебе все було добре, типу…

– Улю, – Леся пригорнула сестру. Та тепер заходилася плачем.

– Але я така рада, така рада, що мама мене народила. І що в мене є старша сестра. Бо якби я без тебе, як?

– Я теж без тебе ніяк.

Вони тихо сумували втрьох: дві сестрички і дощ.

Того далекого літа всі складали літню сесію, а вона дарувала світу свою Улю.

Так склалося. Вона не хотіла. Не планувала. Не думала.

Бо якби думала, того би всього не сталося.

А планувала вона взагалі зовсім інше: трохи повчитися, трохи поїздити світом, знайти хорошу роботу, закохатися, вийти заміж, жити в маленькому будиночку з охайним газоном і не знати лиха.

Але тепер її планам уже було по всьому. Замість навчання, подорожей, кохання – і навіть замість першої в житті літньої сесії у неї була лише Уля. А в Улі замість тата й мами була лише мама. Ну, і ще бабуся.

Утім, так тривало недовго, буквально ті кілька днів, допоки вони з Улею у задушливій палаті звикали одна до одної. А коли повернулися додому (жодних вітальних букетів, кульок і світлин напам’ять, лише мама і таксі), мама сказала суворо:

– Доню, треба серйозно поговорити.

Вона чекала цієї розмови відтоді, як зізналася мамі, що при надії, і що це – прикра випадковість, і що з тим хлопцем у неї насправді нічого спільного, і що вона не знає, що робити, бо щось робити вже надто пізно, а не робити нічого не можна. Що треба кидати навчання. Що ще є тисячі різних «що», про які треба серйозно
поговорити. Але мама тоді сказала:

– Заспокойся, розберемося.

Жодних докорів чи розпитувань. Просто якось зіщулилася вся, ніби їй на плечі кинули важкий лантух. Та ще губи зрадливо затремтіли.

А ось тепер – треба серйозно поговорити. Про що тут вже говорити, якщо їй нема вісімнадцяти і в неї немає молока, а на руках немовля?

– Доню, ти не сердься. Хочу тебе попросити. Віддай мені Улю. Я ще не настільки стара, щоб не могла стати матір’ю вдруге.

Вона дивилася на маму й не вірила тому, що чула.

Того літа у її мами з’явилася маленька донечка, а в неї молодша сестра.

І звали її Уля.

Автор – Аліна АКУЛЕНКО.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

А ось тепер – треба серйозно поговорити. Про що тут вже говорити, якщо їй нема вісімнадцяти і в неї немає молока, а на руках немовля? – Доню, ти не сердься. Хочу тебе попросити.