Резонанс тижня. «35 машин згоріло за сорок хвилин з втратами близько 76 осіб. Понад чотири десятки бійців були поранені»: Розповідь військового ЗСУ, який пережив Іловайський котел (фото)

8

П’ять років тому, в серпні 2014-го, на Донбасі спалахнули одні з наймасштабніших і найзапекліших боїв за весь період збройного конфлікту — бої за Іловайськ, що отримали назву Іловайський котел. 10 серпня українська сторона почала штурм окупованого сепаратистами Іловайська, проте вже 28-го отримала команду залишити місто. Бійцям пообіцяли коридор для безпечного виходу, проте коли українські військові сили почали виходити, коридор атакували, — передають Патріоти України з посиланням на НВ.

У Іловайському котлі загинули 366 українських солдатів, 429 осіб були поранені, ще близько трьох сотень були взяті в полон бойовиками так званого «ДНР».

Боєць батальйону Донбас Віталій Фоменко, позивний Косатка, і його товариші по службі отримали наказ висуватися в Іловайськ 18 серпня вночі. У своїй розповіді Фоменко згадує події п’ятирічної давнини і розповідає про чотири місяці, проведені в полоні «ДНР».

Розповідь Віталія Фоменка (записана в 2018 році):

«У 2014-му все починалося з того, що я був у територіальній обороні міста Дніпро: ми стояли там на блокпостах, приймали переселенців, розселяли їх, перевіряли машини на зброю — була інформація про спроби незаконного ввезення.

У травні я поїхав [на тренувальний полігон] в Нові Петрівці під Києвом, де проходив тренування в складі батальйону Донбас. Потім вибралися в зону АТО: через Ізюм, Слов’янськ, були в Артемівську [зараз Бахмут], Кураховому, Попасній.

17 серпня вночі нам надійшов наказ взяти на добу сухпайок і висунутися в Іловайськ. Була сильна гроза, коли ми виїжджали, машини на заправці відмовлялися заправляти через блискавки і грім. Як провісник був якийсь. Нам сказали, що ми їдемо туди на добу. Ми зайшли в Іловайськ колоною — і в підсумку пробули там рівно 11 днів.

18-го ми зайшли, а 19-го вже пішли на штурм і зазнали перших втрат. Потрапили під сильний обстріл групи снайперів: в той день було четверо «двохсотих» і одинадцять«трьохсотих». Ми теж добре відповідали, але довелося відступити з такими втратами. Після цього був вдалий штурм блокпоста терористів, але він довго не протримався — нашими силами це тривало два дні.

28 серпня командуванням було прийнято «рішення на вихід». Нас щодня накривали всім, чим могли: градами, мінами, ми розуміли, що потрібно вибиратися. Остання машина з пораненими була обстріляна, поранених добивали.

29-го ми висунулися в [село в Донецькій області] Многопілля, там з’єдналися з колонами збройних сил і Дніпро-1. Наші колони розділили на дві частини, ми йшли паралельно один одному. При русі колон з Многопілля почався сильний обстріл з усього, чого тільки можна. Танки лупили, кулемети, у нас 35 машин згоріло за сорок хвилин з втратами, якщо не помиляюся, близько 76 осіб. Понад чотири десятки бійців були поранені.

На наступний день у нас почалися переговори з росіянами. У нас в полоні було шість [ворожих] танкістів і ми хотіли їх обміняти на можливість вийти — не могли кинути наших тяжкопоранених. Вони сказали, що ні.

До нас під’їхав БРДМ з росіянами, командир у них був з позивним Лис. Він сказав, що нас вивезуть до Росії і будуть вести переговори про обмін, а поранених віддадуть відразу ж на наш [український] бік. Спочатку ми не вірили, бо були впевнені, що нас передадуть в «ДНР». Туди ми здаватися не хотіли — знали, що там з нас будуть знущатися. Лис дав «слово офіцера», що в «ДНР» нас не передадуть. Слова офіцера він не дотримав — нас все-таки здали в полон «ДНР». Хоча поранених дійсно відпустили і через два дні вони вже були в Мечникова [Обласна лікарня імені Мечникова].

Тоді в полон нас потрапило 112 осіб, включно зі мною. Ми здалися колегіально і таким чином врятували поранених. Чотири місяці ми пробули в полоні зі знущаннями, з голодом. Двоє пробули більше — один був рік, інший — дев’ять місяців.

Як ми зрозуміли, що з нами воюють саме росіяни? По-перше, це говірка. По-друге, коли нас вели через поля в полон, ми бачили, що все поле — в техніці. Попереджувальні ракети виставлені — це вже не «ДНР», а професійна армія. На одному такому полі на відкритій місцевості нарахували 27 «саушок» [самохідна артилерійська установка]. Цими полями нас тоді вели години дві.

Нас тримали в підвалі будівлі СБУ в Донецьку. Через місяць полону один з ДНР-івців, поки поруч з ним не було інших, мабуть, зглянувся над нами і дав телефон, щоб ми могли зателефонувати батькам і донести, що хоча б живі. Мій батько дізнався, що я живий, тільки тоді, через місяць [після Іловайського котла]. «Тату, я живий», — сказав я і передав трубку наступному полоненому. Так по черзі ми й телефонували.

У підвалі нас дуже погано годували: ложка каші вранці, ложка каші ввечері зі шматочком хліба. Ні м’ясного, ні рідкого нам і не давали. Хоча ні, за весь час перебування в підвалі два рази нам дали рідке, але вливали туди солярку. Деякі хлопці їли так, тому що були дуже голодні. Я не їв. Ми дуже втратили вагу і виходили звідти зеленого кольору. У мене було мінус 16 кг.

Там, в полоні, контроль над нами тримали колишні представники українських міліцейських структур, екс-СБУшники і «вертухаї» з зони, які перейшли на бік «ДНР». Вони намагалися показувати, що ніяких росіян і немає, що взяли нас вони і контролюють вони. Хоча бій же був з росіянами, у нас в полоні були російські танкісти з документами. У мережі можна знайти відео, де полонені російські танкісти розповідають, звідки вони, з яких частин — флешку з цими записами наші хлопці проносили, зашивши в труси.

Пізніше, коли нас перевезли в сам Іловайськ, то нас охороняли вже саме колишні ув’язнені, зеки, за спиною у них були кримінальні статті. Вони запитали, чи правда, що ми провели в підвалі донецького СБУ півтора місяці. Ми говоримо, ну, так. І після цього вони до нас ставилися якось по-іншому, більш поблажливо, чи що. Сказали, що бити нас не будуть — розуміли, мабуть, що ми вже своє вихопили і натерпілися.

В Іловайську нас водили на роботи. Ми ремонтували приватний будинок на околиці Іловайська. Це двоповерховий будинок, думаю, він був зруйнований, тому що з нього коригували вогонь.

Поки нас водили на ці роботи, місцеві нас проклинали, кричали нам услід. Я пам’ятаю тільки двох місцевих, що ставилися до нас добре. Одна — вчителька української мови, яка говорила: «Хлопці, поговоріть зі мною українською мовою, а то я вже забула, хто зі мною на рідній мові в останній раз спілкувався». Було приємно. Решта, в основному, мали до нас тільки ненависть.

Серед нас було двоє зрадників, для яких завжди були поблажки за те, що вони зливали про нас інформацію. Наприклад, одного разу один з них здав, що наш хлопець зробив маленький ножик, щоб різати ним хліб. «Винуватця» побили. Зрадників же виводили з підвалу, годували краще.

Згодом ми вже зневірилися і не сподівалися на обмін. Так, ми знали, що за нас вимагали [Донецький] аеропорт. Тоді ж відразу, як тільки ми опинилися в полоні, якийсь бізнесмен пропонував по 10 тис доларів за кожного нашого бійця. Але нам підносили таку інформацію, щоб ми тільки зневірилися [в можливості обміну]. Тож я вже готував втечу на чотирьох. На роботи [в Іловайську] нас супроводжував один ДНР-івець. Його можна було б убити і втекти. Але чи дійшли б ми? Мені вдалося зв’язатися з Дніпром і збройні групи були готові забрати нас, однак для цього нам потрібно було відійти на 7−10 км. Але шанс пройти цю відстань дорівнював десь одному відсотку, тому що невідомо, що було в полях. Плюс ми розуміли, що тоді бойовики сильніше знущалися б з інших.

Через чотири місяці в полоні нас обміняли. Всього тоді обміняли 146 осіб [українських полонених] на 225 [сепаратистів]. Це були ми плюс військові ЗСУ, з якими нас з’єднали в Донецьку — їх тримали поверхом вище в тій же будівлі. З нашого боку [на обміні] взагалі повинно було бути 150 осіб, але інші відмовилися — перебігли на той бік, прийняли позицію «ДНР». Нас міняли один [українець] до двох [сепаратистам], їх — один до одного.

До них, «всушників», лояльніше ставилися: їх не били так, як нас. Все тому що вони приїхали воювати як кадрові професійні військові. Нас же сприймали як «карателів», які добровільно вирішили «вбивати дітей Донбасу». Особливо били тих, хто був родом з Донецька, наприклад, і пішов воювати проти своїх. Коли ми ходили на роботи в Іловайську, до нас через день приїжджали пропагандистські канали на кшталт LifeNews, знімали свої ролики і крутили їх потім [на російському ТБ].

Для обміну нас вивезли кудись в поля на перехрестя вночі, точно не знаю сам, куди. Виходило десятеро з наших і двадцять — з того боку, ми обмінювалися, нас забирала СБУ. У дворі донецького СБУ стояв [представник тристоронньої контактної групи Віктор] Медведчук — ми його побачили через тент, який ДНР-івці закрили прикладом автомата, щоб ми сильно не визирали. У Києві нас зустрічав [президент Петро] Порошенко.

До війни я займався підводним плаванням і [підводним] полюванням, тому і взяв позивний Косатка. Зараз продовжую цю справу, купив нову підводну рушницю, щоб якось відволікатися. Після полону ще рік і три місяці відвоював у Широкиному — це була помста за наших загиблих хлопців і знущання над нами. Однак психологічно війну важко витримувати, пішов на дембель.

Психологічно це все вплинуло на нас, звичайно, і фізичний стан погіршився, і нервова система. Буває, іноді спогади накривають, це так. У полоні допомагало те, що я сильно і багато молився, і хлопці теж. У мене був молитовник з собою. Зараз, коли напади депресії, допомагають активні заняття. У нас в Дніпрі є Ліга АТО, граємо у волейбол, бадмінтон, я іноді допомагаю волонтерам при дніпропетровському військовому госпіталі.

Чому взагалі сталася Іловайська трагедія? Війни в Україні у нас десятиліттями не було. Як могли генерали і полковники командувати армією професійно, якщо вони на практиці з цим ніколи не стикалися? Крім того, Росія тримала над нами свої щупальця багато років — той же Чорноморський флот, наприклад.

Через одного [у військових структурах] були зрадники. Коли ми взяли в полон [російських] танкістів, ось один лежав прямо біля мене, і я кажу: «А ну розкажи, як ви сюди потрапили». Видно було, що йому страшно, він уже попався і не збреше. Він сказав: «Нас посадили в Ростові-на-Дону в поїзд і сказали, що везуть на навчання, куди конкретно — не повідомили». Думаю, вони здогадувалися, звичайно, тому що Крим вже, все-таки, був віджатий. І тут цей танкіст сказав мені: «Вашу колону чекаємо вже три дні». І тут я закляк. Коли ми будемо виходити, звідки — ніхто цього не знав, а вони, виходить, знали і чекали нас — у них вже була інформація, вони сиділи в окопах в готовності розстріляти нашу колону. Ще момент: на допитах ми всі говорили їм, що кухарі і водії, а не військові. До них же на комп’ютери вже приходили списки з нашими прізвищами, хто є хто з нас за фактом. Такі списки були тільки в частині, вони створювалися при заповненні анкет.

Хтось зливав інформацію про нас. Це не одна людина, звичайно, робила. Хто конкретно — ми не знаємо, тому що не спійманий — не злодій, як то кажуть. Вийшовши з полону, щодо зрадників [у полоні] ми інформацію дали. Один з них, до речі, навіть продовжив службу в ЗСУ. А щодо тим, хто зливав наші дані противнику, точно нічого не відомо.»

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Loading...
-->